Дарунок Корній - Гонихмарник

— А тобі яке діло? — витріщився на незнайомця Василь.

— Ти про нас ніц не знаєш і чужий тут, розумієш! Через тиждень поїдеш, а їй далі жити. Слави наробиш! Поки шо кажу по-доброму: кинь Ірину. Бо вона — моя!

— А ти хто такий, щоб мені вказувати? Вона нікому не належить. Їй видніше, з ким бути, — прохрипів нервово Василь.

І де тільки хоробрість взялася? Відчував, що заради свого кохання ладен на все!

— Видніше? То все її пришелепувата стара. Задурманила голову! Якби не вона… Та то ніц, чую — старій не довго лишилосі. І тоді… Слухай, чужинцю, і втям та й другим передай: Іринка — моя, — майже верещить хлопець.

— Не кричи! Не глухий! Мало що ти собі понавигадував. Ірина сама вибере — чия вона. І ти не… — Василь не договорив, щось важке і тупе вдарило хлопця в обличчя.

Майже інтуїтивно Василь встиг ухилитися від наступного удару і, відстрибнувши вбік, ногою вгатив суперника навмання. Влучив, очевидно, у хвору ногу незнайомця, бо той завив від болю. Тим часом, почувши ґвалт, на ґанок із хати вистрибнула тітка Катя. Побачивши розбите закривавлене обличчя Василя, перелякано заверещала. Чи то крик тітки, чи то шарварок, що зчинився після цього, був надто гучним, однак хлопець із паличкою кудись раптово щез, наче розчинився в темряві ночі.

Обличчя пекло і боліло. На питання: «Шо то за бузувіри?» відповідав, що не знає. Бо він і справді не знав. Тітка Катя промила обличчя, потім змастила його якоюсь маззю, дала чаю «спеціально» для таких випадків, і вклала спати. Чай був несмачний, однак, випивши його, Василь заснув відразу. Вранці тітка Катя насмажила млинців із чорницями і за сніданком переповідала хлопцю останні сільські новини. Хлопець сьогодні нікуди не поспішав — неділя, вихідний. По-перше, побили хлопця точно не місцеві, вона навела «справки». У клубі були вчора помічені зайди із сусіднього села, добряче напідпитку. Поривалися до всіх битися, і це таки їх робота. Та порівняно з тим, що діялося вночі в небі, його пригода просто тьфу і розтерти. Градобур-Гонихмарник після своєї хвороби зовсім сказився. Замість того, щоб напоїти спраглу землю водою, той закоханий телепень здійняв такий буревій, що аж земля тремтіла. Повалив дерева, у школі повибивав шиби у вікнах, поперевертав де-не-де вози й познімав дахи з клунь. І ні каплі дощу! Хлопець швидше з ввічливості кинув:

— Градобур? І ви знаєте, хто це!

— Та певно! Усі в селі знають! То родина Сокірків! Скільки стоїть наше село — вони незмінні Градобури, — завзято продовжувала жінка. — Передають вони свій талант від батька сину, а син тоді свому синові. Вони дводушники, може, не зовсім чисті сотворіння, та без них зле… І дощ принаджують, і смерчі відвертають, і град проганяють. Та ото теперішній Градобур — Ігор, як сказивсі! Кажуть, що два місяці тому через молодицю полаявсі з кимсь моцнішим[34], то той його так відшмагав, шо все обличчя Ігоря обсмалене і, коби не цілюща мазь Орини, бабці твоєї Іри, то би точно лишивсі потворою на все життє. І ногу мав зламану, тєжко зросталасі. Дотепер із кривулькою ходить, шкутильгає бідачка.

При словах «шкутильгає бідачка» Василеві стало не по собі. Виявляється, «причастив» його вчора Ігор, закоханий Гонихмарник, а не якийсь там зайда. Цікавенька історія, чортівня суцільна. Жінка не вгавала і продовжувала:

— Чарам і чоловічій силі Гонихмарника жадна молодиця чи дівка противитисі не в силі — такі вони вправні від природи. Ну хіба шо одна чи дві, але то ж яку силу й оберега тре' мати!!!

— Самі бачите, що може, — перебив тітку Василь, — не все коту масляна.

— О, так, голубе! І то крепко[35] сильна молодиця чи дівка. Крепко. А ти попий ше трохи чаю, того, шо вчора зварилам. А ото вранці Іринка від баби Орини тобі мазь принесла, бо мої послідні запаси на тебе вчорашнього пішли. Я тобі рани змащу, ти висписі і встанеш, як новий.

Хлопець знав, що перечити не має сенсу. Йому і справді від «народних ліків» ставало набагато ліпше.

На Орининому подвір'ї стояв Ігор. Стара з ґанку сердито дивилася на хлопця і шипіла:

— Чого припхавсі? І не вийде вона до тебе, не ззивай[36]. Відчепіці від нас! Занапастили мою дитинойку, зятя. Хочеш ше й онуку? Не дам!

Ігор люто дивиться на стару:

— Поклич Ірину. Хай мені в очі скаже, шоб відчепивсі. Чуєш, стара, не зли мене. Тобі й так мало лишилосі на світі білому жити. Все єдно Ірина моєю буде. Помреш, і твої чари розвіюці… Позви Іру! Якщо не моя — тоді нічия.

З-за тину, нашорошивши вуха, визирає очманіла від почутого сусідка Тимчиха. Плітки гарантовані. Орина на те не зважає. Лють розпирає її.

— Не позву! Пішов геть, нездалисько[37]! — сердито вигукує стара і заходить до хати.

Слава Богу, без запрошення Гонихмарник не може зайти в оселю. А їх сюди ніхто ніколи не запрошував і не запросить.

Ірина сиділа за столом і сумно дивилася у вікно, слухаючи розмову, що долітала до її вух. Скрипнула хвіртка, з неї, накульгуючи, майже бігом вийшов Ігор. Через деякий час до хати зайшла зблідла бабуся:

— Багато у нас роботи, внученько! Попроси сусідку Тимчиху, хай змотаїці до церкви в сусіднє село й приведе мені попа, хочу висповідатисі. Вона там, за тином, пришиблена почутим.

— Та що ви, бабусю? Невже помирати зібралися? Кого ви слухаєте?

— Я не можу збиратисі чи не. Тіко знаю — приходить пора. Бачиш, і Градобур то чує. Отож таке: тре' побілити стіни, вимити долівку, вікна, двері…

Ірина не слухає бабусю, думки гасають по голові вітровієм. Ні за одну не може зачепитися.

У хаті кипіла робота. Прийшла на поміч сусідка. Робили все мовчки. Дарма, що неділя, одним словом — треба. Бабуся сказала Тимчисі щось таке, від чого та оніміла й тільки перелякано дивилася то на Орину, то на Ірину, виконуючи чемно всі забаганки старої. Була Ірина впевнена — пліткувати та наразі не стане.

У понеділок вранці прийшов священик. Ірина ждала на ґанку, чекаючи кінця сповіді. Священик вийшов із хати та підійшов до Ірини:

— Слава Богу, дитино! Тримайся, доню! Господь милостивий! Коли буде потрібна моя поміч — звертайся. Обіцянку, дану рабі божій Орині, дотримаю!

Ірина зайшла в хату. Бабуся аж наче помолоділа після сповіді. Лежала спокійна й умиротворена.

— Сідай, Іринко! Погомонимо.

Іринка сіла в ногах старенької. Бабуся