Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу…

— Як це?

Мейтей у всьому дошукувався першопричини.

— Та так. Сказав їй: «А стрибни-но звідти». Та хіба ж чотирирічна дівчинка здатна на таку відчайдушну витівку?

— Таки справді це важко зрозуміти. А проте має добру душу.

— О, якби ще й злу, тоді зовсім не було б витерпу! — запально вигукнула господиня.

— Не ганьте його так. Краще жити з чоловіком у злагоді. Адже Кусямі-кун нелегковажний, скромний, невибагливий до одежі, справжній сім’янин, — недоречно весело моралізував Мейтей.

— Ви глибоко помиляєтеся…

— Може, він чимось нишком-тишком захоплюється?

— Зрештою, чого тільки не буває в цьому підступному світі,- загадково проказав гість.

— Я не сказала б, що він розбещений, якби не книги, що їх він безперестанку купує, але ніколи не читає. Та ще якби він знав міру і купував найнеобхідніше. А то ж піде в книгарню «Марудзен», набере купу книг, а коли під кінець місяця присилають рахунок, вдає, ні би це його не стосується. От хоч би й під Новий рік мені завдав клопоту: треба було виплатити відразу за кілька місяців.

— Та не беріть цього близько до серця, нехай купує. А коли прийдуть по борг, пообіцяйте принести, от вони й відстануть.

— Але ж все одно доведеться колись платити, до безвіку відтягувати не будеш, — сумовито вела господиня.

— Тоді поясніть йому, і примусьте урізати витрати на книжки.

— Я вже йому казала, та хіба він послухає? Оце недавно заявляє мені: «Ти, — каже, — не підходиш на дружину вченого. Ти ж анітрохи не тямиш, що таке книжки. Послухай, що сталося колись у Стародавньому Римі. Це тобі буде наука на майбутнє…

— А що ж там сталося? — загорівся Мейтей, розворушений не стільки співчуттям до господині, а скоріше звичайнісінькою цікавістю.

— Так от. У Стародавньому Римі жив цар Тарукін…

— Тарукін? Трохи дивно.

— Я ніяк не можу запам’ятати іноземні імена, вони такі важкі. В усякому разі він, здається, був сьомий.

— Сьомий Тарукін… дивно. Ну, то що ж сталося з цим сьомим Тарукіном?

— Ну що мені робити? І ви з мене глузуєте? Якщо все знаєте, розкажіть самі, зла ви людина, — накинулась господиня.

— Чого б це я глузував? 3овсім ні. Просто мені здалося, ніби сьомий Тарукін звучить якось дивно… Постривайте, сьомий римський цар… я точно не пригадую, але, здається, то був Тарквіній Гордий. А втім, це не важливо. То що сталося з тим царем?

— Якось прийшла до нього жінка з дев’ятьма книжками й запитала, чи не хотів би він їх купити.

— Ну, ну.

— «3а скільки?… — спитав цар. Жінка зажадала багато. «Дорого, може, віддаси дешевше?» — спитав цар.

Жінка взяла три книжки й шпурнула у вогонь.

— Це вже даремно.

— У тих книжках, кажуть, були записані пророцтва, чи що, яких ніде більше не можна було знайти.

— Ого…

— Цар подумав: «Коли вже з дев’яти книжок залишилося тільки шість, то й ціна, напевне, поменшала», — і запитав: «Скільки ти хочеш за шість книжок?» Жінка назвала попередню цифру, ні на один мон [78] не поступилась. «Та це ж чистий грабунок!» — тільки й устиг обуритися цар, як жінка кинула в полум’я ще три книжки. Цареві, видно, кортіло придбати решту книжок, тож він запитав: «Скільки ж ти візьмеш за три книжки?» — «Як і за дев’ять», — відповіла жінка. «3 дев’яти книжок залишилося шість, а з шести — три, а ціна не впала ні на один рін, гляди, щоб і цих три не опинилися у вогні», — подумав цар, виклав великі гроші й придбав уцілілі від спалення книжки… «Сподіваюсь, ти хоч тепер зрозуміла, чого варті книги», — пояснював чоловік, але я так нічого і не второпала.

Висловивши свою думку, господиня дала зрозуміти, то жде Мейтеєвої відповіді. Але навіть він розгубився. Витягнув з рукава кімоно хусточку та взявся мене дражнити, потім, наче щось придумавши, вигукнув:

— Але ж, пані, його тільки тому і вважають ученим, що він захаращує книжками свою оселю. Недавно про Кусямі-куна згадували в одному часопису.

— Справді? — господиня повернулася до Мейтея. Видно, вона не байдужа до чоловіка, якщо переживає за його репутацію. — Що ж там пишуть?

— Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.

Господиня радісно всміхнулася.

- І це все?

— Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забуваєш, про що допіру йшлося».

Обличчя господині прибрало дивного виразу.

— Напевне, хвалили? — недовірливо спитала вона.

— Мабуть, хвалили, — спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.

— Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.

«Ого, вона вже наступає з іншого флангу!» — подумав Мейтей, а, щоб захистити господаря і не образити господиню, ухильно промовив:

— Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувайте, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.

— Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак у пальті й сів на стіл, дзен [79] поставив на котацу й заходився їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько…

— Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-сучасному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, — нахваляв Мейтей свого приятеля.

— Банально чи ні, - жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.

— Найгірше — це банальність, — наполягав Мейтей.

Господиню така відповідь не задовольнила. Вона посуворішала:

— Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке — банальність?

— Банальність? Банальність — це… Отак зразу й не поясниш…

— Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, — з чисто жіночою

логікою напустилась господиня.

— Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.

— В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, — ненароком улучила в ціль господиня.

За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.

— Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми — двадцяти дев’яти років, усім задоволені й безтурботні, готові завжди, як випаде сонячний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі собою