Олександр Степанович Дерманський - Чудове Чудовисько

— Зрозуміло. Дивно у вас якось: баби й бабаї бувають, а мамів і татів не буває, — міркувала Соня. — То, мабуть, тебе старі твої й знайшли.

— Може, й вони.

— А в чому — в капусті чи в горосі? Хоча ні, ти чималенький… мабуть, у кукурудзі.

— Хто його зна, вони мені не розповідали. Але, найпевніше, в гарбузах.

— Ясно. Але ж головне — родичі в тебе є, а тому можуть прийти на батьківські збори.

— Отож-бо й воно, що не можуть, — скрушно заперечив Чу. — Вони ж не в нашому лісі живуть. Переселилися, як я ще був малий.

— Отакої! Потрібно негайно написати їм листа та попередити про обов'язкову явку на збори. Заодно й попросити розповісти, в чому тебе знайшли.

Соня тут-таки вирвала з зошита чистий аркуш, і вони сіли писати листа до баби й бабая Чу. Чудовисько писав, а дівчинка допомагала. Підказуючи та вставляючи від себе каліграфічнішим, ніж у Чу, почерком деякі слова та фрази. Вийшов такий лист:

«Жахливі були, мої потворні страхопудиська, привіт. Пише вам ваш страхітливий, але добрий онук Чудовисько, або ж Чу Пластиліненко (не дивуйтесь, це таке прізвище).

Живу я добре, ходжу до школи, тому неслухняних діток мені не бракує. Тут мені цікаво, маю багато друзів, але найкраща приятелька — дуже неслухняна в минулому дівчинка Соня. Так, Соня. Ми сидимо з нею за однією партою. Щоперерви я бігаю на другий поверх. Там є чудесне віконце з тьотею Мотею, яка дає за пластилінових баранців смачнючі медяники, кекси з родзинками І заварні тістечка. На жаль, не всім — з мене, наприклад, вимагає гроші. А ще я навчився користуватися зубною пастою, тобто їсти її (Ви мусите з ним поговорити про це!) Нещодавно ми ходили в турли… в трули… в туристичний похід. Там я зробив один ганебний як для чудовиська геройський вчинок: врятував від невеличкого кабанчика, від страшнючого, лютого, кровожерного вепра одну слухняну й сумлінну, противнючу, та ще й носату зубрилку Тому Козохват.

Перейду до справи. Чи не могли б ви прийти (явка обов'язкова) на батьківські збори? Повідомте листом, коли прибудете. І ще одне: напишіть, де ви мене знайшли — в капусті, в горосі чи в гарбузах? А я думаю, що таки в кукурудзі.

Страшно вас лякаю, щиро цілую і бажаю вам паскудних дітлахів, тобто всього найліпшого, що ви самі собі бажаєте. Чу.»

— Ну от, — наслинюючи краї конверта, мовив Чу — мій перший у житті глист. Як ти гадаєш, він вийшов гарний?

— Звичайно, Чу, тільки не глист, а лист. Це найкращий лист, який мені доводилося коли-небудь читати.

— А скільки ти їх вже прочитала?

— Розумієш, Чу, — зніяковіла дівчинка, — не і так і багато. Але повір: для твоїх бабусі й дідуся…

— Бабая.

—Вибач, бабая… Цей лист буде найкращим у світі, бо написав його їхній онук.

Блискавична Маркова пошта

Того дня Соня з Чу, як завжди, йшли до школи повз пошту. Точніше, плелися. Бо Соня знову прокинулася знесилена та розбита. Мабуть, знову приходив глипач.

Чу ніс обидва портфелі, до того ж тримав Соню за руку.

Дійшли до пошти. На стіні біля входу висіла велика жовта поштова скринька. Сьогодні в неї вони й мали вкинути листа до бабая. Так сподівалася Соня. Та її надії не справдилися.

Коли Соня й Чу підійшли до поштової скриньки, Чу навіть не глянув на неї і почимчикував далі.

— Чу, забув? — спробувала спинити його Соня. — Он же скринька, кидай листа.

— Е, не тут, — неуважно кинув Чу.

— Та он же, хіба не бачиш?! Іди вкинь.

— Це не вона, — стояв на своєму Чудовисько, і йшов собі далі.

— Чу, якщо ти вирішив пожартувати, то досить, — розсердилася Соня. — Ми давно вже проминули пошту, і вертатись я не збираюся, ж бачиш, що я ледве йду, підеш відправляти листа сам.

— Ну подумай сама, Соню, — спокійно промовив Чу, — хто це з людей понесе глиста бабаєві? Та глистоноші як прочитають адресу, то зразу глиста й викинуть, бо вирішать, що хтось жартує.

— Я про це й не подумала. А як же ти збираєшся відправляти його?

— Є спосіб, — Чу весело підморгнув Соні й завернув за ріг будинку, в якому містилося відділення пошти. Соня дріботіла поруч.

У дворі був невеличкий дитячий майданчик з пісочницею, металевою гіркою, однією поламаною гойдалкою у вигляді дерев'яного, фарбованого в зелене крокодила та двома звичайними вертикальними гойдалками.

На майданчику було порожньо. Тільки одна молода жінка прогулювалася доріжкою, штовхаючи поперед себе візочок з немовлям, та ще якийсь хлопчик років п'яти у червонясто-бруднуватій вицвілій панамці кружляв довкола гойдалок на триколісному велосипеді з невеличким ящичком, примощеним за сидінням, якраз між задніми колесами.

— Чого це ми сюди прийшли, Чу? — почала непокоїтись Соня. — Ми ж не маємо часу на гойдалки, ще на урок запізнимось.

— Хвилиночку, — Чу зробив заспокійливий жест долонею, — зараз відправимо глиста і все.

— Та не глиста, а листа.

— Це в людей листи, а в нас це зветься глисти.

— Ну добре, але хіба тут є скринька? Тут нічого такого немає.

— Он вона, — кинув Чу і пішов прямісінько до малого на велосипеді.

— Ой, Чу, не треба, ти його налякаєш! — Соня спробувала схопити друга за лапу.

— Та, спокійно, це ж глистоноша.

— Оцей малий?

— А то ж як, — кивнув Чу, не сповільнюючи кроку.

— Зажди, Чу, він не може бути листоношею, бо ще й до школи не ходить. Він ще зовсім маленький, — дріботіла за чудовиськом Соня.

— Е, він не листоноша, а глистоноша. — Ти все побачиш сама.

Вони підійшли до гойдалок. Чу видобув із самовара листа і вкинув прямісінько в ящичок на велосипеді, який саме зупинився біля Чу. Лише зараз Соня помітила, що хлопчик сидить не зовсім на велосипеді, а радше на триколісному мопедику — принаймні, вихлопна труба в мопедика була якраз під ящиком. А ящичок — і це дівчинка розгледіла щойно тепер — був не чим іншим, як поштовою скринькою, бо мав зверху вузеньку шпарину, звісно, що для листів. До того ж збоку на скриньці чимось червоним, чи не цеглиною, було криво написано: Блискавична Маркова