Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

стріли, натягни срібну тятиву лука мого, дай крем'яні копита коням моїм, а лодіям моїм дай крила вихору. Це коли я виросту і піду в похід. Добре?..

Склавши руки на грудях, старий варяжин з гордістю дослухався до молитви-слова свого княжича. Хай буде він удачливим воєм! Хай не боїться ні холоду, ні спеки! Хай не здригнеться його рука із занесеним мечем над новими землями. В ньому слава і сила. І будучина не лише його, Асмуда, а й сина його єдиного — Рулава.

Уже згасало Перунове огнище, коли двоє мужів — старий, суворий кремезняк і тонкий світловолосий хлопчик років семи — підійшли до того вогнища й кинули в нього свої обручі.

Вогонь сяйнув іскрами, спалахнув полум'яними пломінцями, які звились увись червоно-жовтими язиками. Перунів вогонь освітив круту стежку до Княжої Гори, по якій пішли ці двоє мужів.

*  *  *

Людина осягає себе лише в біді. І лишень тоді усвідомлює істину, що розплата за вчинені кривди завжди неминуча.

Покинутий і забутий усіма воєвода Щербило думав про це зі страхом, лежачи на пуховому ложі у своїй ложниці, у своєму великому теремі. Дім не радував тепер його. Був порожній і темний. У голові роїлися думки тяжкі й пекучі. Він прощався зі світом, а світ був до нього байдужий... Володарі клопоталися своїм владарюванням, властоїмці, ловчаки і спритники, блудодії і святителі, істочені злими намірами, потай точили сокири і на владик, котрих голосно славили, і на своїх суперників, котрим ласкаво усміхались.

Князь Ігор збирав на бучні учти варяжинів і радців, наслуховував їхні єлейні славослів'я і забував, що холопствуючі приведуть його до погибелі. Не думав, що серед цих холопствуючих чи й знайдеться хоч один, котрий щиро й безкорисливо захистить його, великого київського князя. Щербило знав напевне, що не знайдеться жодного. Чужими заповідями жив князь, зневажав тих, хто не вмів лестити й славословити, а тільки вмів добре трудитись та підставляти своє життя для утвердження цієї Країни Руси, де князює Ігор, як ось підставив своє життя Щербило, коли, перехопив собою одиноку печенізьку стрілу, що летіла князеві в спину. Неглибоко й зранила його, спочатку навіть не зажурився. Лише в Києві відчув, що навколо невеличкої рани утворилось червоне затвердіння, воно робилось синюшним, а далі по тілу розкидало великі червонясті плями. Отрута поступово добиралась до нутрощів — перестав їсти, ослаб і, нарешті, звалився з ніг. І ось тепер лежав, вибалушивши очиська до стелі, і вже не дослухався до пекучі всередині свого тіла. Бо ще пекельнішою була думка про те, що ось він нині має померти на самоті і ніхто йому не сказав слова вдячности за всі його великі труди во благо всієї землі та її володарів. А труди й справді були великі й тяжкі. Скільки мечів зламав, аби захистити владу Олега, потім владу Ігоря. Княгиня Ольга також завжди спиралась на його силу у своєму хисткому двобої з київськими боярами.

Та ба! Коли був здоровий — усім потрібен, а тепер, коли тяжко хворий, забули всі його на святі власної перемоги. Ділили між собою багату царгородську данину і набутки, що дістались після другого походу на ромеїв, веселились й упивались медами і собою. Навіть княгиня. А він!.. Як тремтів. душею перед її безпорадністю! Як пильно стежив за ізрадцем боярином Дудком та зловісною Гординою, котрі полювали на самотню княгиню, яко мисливці на звірину! Ніхто не знав і не дізнається ніколи вже, як страждав гордий воєвода від її ясного, осяйного погляду очей, що відбивали синяву неба, від поруху її тугих вуст, які були все ще свіжими й тугими, хоч у кутиках зрадливо засіли дві гіркі глибокі борозенки. Він їх навіть не помічав. Знав її обличчя від юних літ. Так і лишалась для нього золотистою легкокрилою пташиною. Всевладна Гордина спочатку вивищувалась над нею своєю палючою яскравою красою, гострим слівцем, владною рішучістю і владою, яку вона перебрала від Олега.

А княгиня була інакша. Тихо одцвіла, як пишна яблунька, й стала міцним деревом із соковитими яблуками. Нелегке князювання її, скроплене отрутою, постійна напруга зробили її тепер стрімкою, гострозорою, у словах повільною і скупою. Лише під пшеничними віями дуже рідко несамохіть змигне щось таке щире, жіноче. Але то — лише невловима мить. І її вона віддавала Степкові Книжнику, коли той був ще живий, тепер те віддавала пам'яті про нього... На воєводу ж завжди дивилась спокійно, суворо або м'яко, але все ж без спалаху. Проте з ним щось скоїлось після того, як Гордина захотіла позбутися його всевладности. В княгині він ніби зустрів уже знайоме відчуття, яке колись так тішило його там, на росяних луках, ще в юні роки. Тоді була з ним поруч Веселина і її відданість — неприхована і щира, і її любов, яку вона дарувала просто, як небо дарує тепло людям. Та хіба поціновується те, що доля дарує людині задарма? Хіба хто подякував сонцю, що воно щоденно світить, що воно приводить людям день і дарує життя?

Йому, Щербилу, як і всім, не спало таке на думку — подякувати світилові, що воно є. Йому це було нецікаво, а цікаво інше — взяти те, що було недосяжним і забороненим для нього, простолюдина, взяти,— щоб відчути свою вартісність і рівність із найвищими володарями. Так було у нього з бояринею Гординою. Досягши свого, видряпавшись на ту скелю людської вищости, де стояла сама всевладна бояриня, молодий воєвода по-іншому поцінував світ і себе. Побачив по-іншому й свою кохану, яка використала його прихильність для свого утвердження — й відкинула отрутою... Тоді він опинився несподівано поруч із княгинею. Удвох вони вистояли проти самовладного київського боярства, проти підступного віроломства пресвітера і його братії, проти безчесної підозри князя Ігоря.

Так, вони вистояли удвох, але завдяки, тільки завдяки його прозірливості й трудам. Він, колишній простолюдин, урівнявся розмислом своїм і став поруч із княгинею! Він тримав її стіл і владу її князя-мужа своїми мечами!.. Хіба він не міг розраховувати на її любов? Чи хоча б на щиру людську подяку?.. Але його вже не помічали, бо він зараз хворий і не міг бути таким, як був. Його просто викинули зі свого життя ті, кому він не шкодував свого власного! І нічого йому тепер не лишається, як безвісно померти на самоті...

І ось він помирає. Він знає, що за його давні гріхи на нього чекає тяжка розплата і за Веселину, і за повсталих киян... Але що робити?