Ірен Віталіївна Роздобудько - Дві хвилини правди

до найкращого столичного вузу, на загадкову і приваблюючу спеціальність. Навіть страшно було уявити - про це говорили пошепки, щороку чекаючи появи обличчя «нашого дурника» на чорно-білому чи кольоровому екрані. А не дочекавшись, задоволено-заспокійливо посміхались.

Проте, відзняті ним сюжети доволі часто з’являлися у новинах. Курсу з третього він поринув у бурхливе паралельне життя: завдяки батькові своєї тодішньої нареченої (котра з’явилася в нього досить швидко і так само швидко зникла), їздив знімати в «гарячі точки». Чечня, Грузія, Сирія, Ірак…

Йому пророкували «червоний диплом» і добру кар’єру. Саме тому, що його першість завжди була безперечною, він занудьгував, взяв академвідпустку і на рік зник з поля зору, розчинився десь у безмежних карпатських полонинах.

Це сталося несподівано: перебуваючи з черговою знімальною групою в якогось діда-відлюдника, захопився… бджільництвом. Точніше, впав у захват від ідеально влаштованого природою світу, якого давно прагнув, про який думав, спостерігаючи за безглуздою людською метушнею.

Він оселився в покинутій хаті і ціле літо під керівництвом того діда намагався влаштувати свій ідеальний світ, старанно навчаючись премудрості. З якоюсь зухвалою пристрастю зробив перший вулик - і майстрував його так, ніби наново творить Землю…

Придбав Матку та штук зо двадцять бджіл. Матку посадив у кліточку, котру заліпив воском, перемішаним зі свіжим медом. Годинами, відчуваючи дивне тремтіння у кінцівках, спостерігав, як бджолине військо виїдає дірку у затверділому воску, і як з того боку так само шалено працює Матка. Якби цього вимушеного «полону» не було, бджоли та й сама Матка полетіли б туди, де він їх узяв, - а так багатогодинний труд змушував їх гуртуватися, відчувати себе когортою, групою, родиною.

Власне, тоді ще матка не є Маткою - вона стає нею саме під час визволення, так званого «народження», коли виходить зі своєї «в’язниці» Королевою і Повелителькою свого війська, що їй належить примножити в сотні й тисячі разів. З визволення Матки починається Велика Бджолина Держава, в якій функцію кожної бджоли чітко визначено і ніколи - НІКОЛИ! - не змінювано. Бджоли-охоронці, бджоли-робітники, бджоли-вихователі, трутні.

Раніше йому в голову не приходило, що трутні - ті ж самі бджоли, що також народжуються у вулику. Причому, у великій кількості. Дід пояснив, що один з трутнів запліднює Матку, решту ж виганяють з вулика раз і назавжди.

Після цього, протягом всього життя (а воно триває три роки) Матка поповнює своє військо. Цей живий механізм, занурений в деревину, відлагоджений, мов годинник.

Він не встиг зібрати свій медовий «врожай», але дізнався про речі, яких ніколи б не знав. Наприклад, про те, що найякісніший мед - той, що в стільниках «законсервований» воском і визріває протягом кільком тижнів. Зазвичай, ті, хто збирають мед на продаж, не мають часу чекати, доки бджоли «законсервують» стільники…

Що то було? Друзі вважали, що він з’їхав з глузду, чекали на його повернення і жартували, чи не переховується він таким чином від наполегливої нареченої… Дан не міг і не хотів пояснити, що його «божевілля» - наслідок випадку, свідком і учасником якого він став під час останньої подорожі.

Тоді їх було чоловік десять. Вони сиділи на оголеному плато, відкриваючи ножами консерви - був час обіду. Їм дали провідника та двох охоронців, хоча місцина вважалася доволі спокійною. «Біле сонце пустелі» нерухомо висіло на їхніми головами, небо було нереально рівним і нереально блакитним. Ця картина не зникала навіть тоді, коли він заплющував очі: повіки здавалися прозорими, а темні окуляри він загубив ще пару днів тому.

З напіврозрізаного металу вже смачно пахло тушонкою, коли якась [певна] сила (власне, зрозуміло яка, бо він був одним з небагатьох, хто вже майже повністю осушив свою флягу) підняла його і повела кроків за тридцять від компанії, котра загиготіла вслід. Він зробив ще з десяток кроків і почав розстібувати пасок, аж почув у повітрі легкий свист.

Такий легкий, ніби ультразвук, котрий з’являється у вухах, щойно несподівано падає тиск. Він не звернув на це уваги. Але за мить пролунав вибух. Його відкинуло ще кроків на десять.

Спочатку йому здалося, що під ногами вибухнула міна, а коли розплющив очі і нестерпна блакить полоснула по зіницях, то подумав, що це його останній погляд. Проте, підвівся він доволі швидко, все ще не вірячи, що вцілів, і міркуючи, що ж це могло бути, адже за якусь мить тиша знову повисла в небі поруч із сонцем, мов звукопоглинаюче шатро.

І під тим шатром клаптик землі, де він щойно відкрив свою бляшанку із тушкованим м’ясом, перетворився на відкриту гігантську бляшанку з людським місивом…

…З пасіки його змогла забрати лише Єва. Але навіть їй він не розповів про той тихий сонячний день на невідомому плато…

Він просто став мовчазним і зверхнім.

Мовчазним і зверхнім.

Саме це несподівано перетворило його на загадкового павука, що плете свою сіть у самому центрі будь-якої компанії - і в цю сіть потрапляло все, що рухалось і пурхало довкола: і яскраві метелики, і бліда міль. Звісно, жіночої статі. Вони били крильцями, виборюючи право прибитися якомога ближче до центру, до його отруйного і зверхнього мовчання. Вони не тікали. Зрештою, чи варто відмовлятися від того, що саме йде в твої руки?

Йому легко давалося бути найкращим. Настільки легко, що він набрид сам собі і мріяв про втечу, будь-куди, світ за очі, в пампаси. Під дуло рушниці, котра дивитиметься йому в обличчя хвилини зо дві. І тоді він відчуватиме справжність повітря і миттєвий, ледь вловимий присмак червоної солі на вустах. Доки все згасне.

Але все було не так, і не те…

Лише одного разу надійшло це довгоочікуване відчуття - на площі, де він провів чотири довгих місяці у протистоянні влади і опозиції під час революції, котру тепер його приятелі-журналісти називали «так звана»…

Коли все скінчилося, він занурився у побут, роблячи вигляд, що йому цікаві робота, друзі, коханки, пиятика, природа, місто. І більше нічого не бажав.

Крім випадкових зв’язків, випадкових співрозмовників, випадкових ситуацій і… випадкової смерті. Будь-якої, головне - аби одразу.

ІВАН

…Власне, це була картина - велике полотно на півстіни, останнє, на що він поглянув, коли новий господар щойно проданої майстерні забрав у нього ключі і, вловивши погляд, запитав: «Ти що, не забереш її?».

«Ні», - сказав він і вийшов.