Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

«велика варварська імперія» — читай, Сталінова. Не втримаюся від спокуси навести цей фатальний для Гітлера-«Гістера» катрен повністю (в своєму перекладі) — тепер, коли друга частина його справді «проявилась», це особливо цікаво:

Новий закон займе терен новий,

До Сирії, Юдеї й Палестини;

Заки скінчиться цикл солярний віковий,

Велика варварська імперія загине.

«Віковий солярний цикл» (в ориґіналі «le siècle de Phoebus» — «вік Сонця») — це XX століття, незадовго перед кінцем якого, добре казали дядько Мішель, «велика варварська імперія», СРСР, таки загинула, тож нинішнім її повторним «собіратєлям» можна з легким серцем порадити таки розслабитися (в іншому місці Нострадамус визначає вік «нового Вавилону», започаткованого «жовтневим потопом», іще точніше — «сімдесят три роки й сім місяців»: помилившись, отже, тільки на два місяці, якщо рахувати не до формальної Біловезької угоди, а до серпневого путчу з «відколом» України, — одначе це пророцтво нацистські астрологи необачно пустили повз вуха). Штука, проте, в тому, що досі не встановлено, чи і як пов'язані в Нострадамусових катренах перший і другий двовірш (нерозгаданою залишається навіть уживана ним нумерація: катрени згруповано в «сотні» — «центурії» — без жодної видимої системи, причому сьому сотню чомусь залишено «недоукомплектованою», — якийсь глузд у всій цій цифровій символіці, вочевидь, мав би бути, але що вдієш, коли жодного коду до неї Нострадамус нам подати не схотів!). Відтак туманний «новий закон» — «до Сирії, Юдеї й Палестини» — зовсім не конче мав означати гітлерівський «новий порядок», бо аж ніяк не ґарантовано стояв у причиновому зв'язку з наступним двовіршем про загин СРСР, як того щиро баглося Ґеббельсу і Ко.: що то за «закон» такий (невже поширення НАТО на ціле Середземномор'я?) — нам, схоже, ще тільки належить дізнатися. І так — із кожним «непроявленим» пророцтвом, хоч за яке візьмись. Одне слово, «тільки й видно дуба зеленого»…

Стосовно нашого часу «дубів» по «Центуріях» порозтицяно особливо багато: астрологічно, повторюю, це вельми важлива епоха — переломова (брр!..). Коли наприкінці 1990 року я, на замовлення одного, натоді квітучого видання (а більше все-таки з власної невсипущої цікавости!) «припухала» над старофранцузьким текстом «Центурій», то, приміром, усі згадки про «кров» у Балканському реґіоні — а їх там траплялося чимало, — ще крилися непроглядним мороком, і я воліла їх обминати, зосереджуючись більше на минулому, тривкому й перевіреному. Сьогодні, всього за яких дев'ять років (термін нікчемний, зважаючи, що в «Центуріях» зашифровано інформацію про події до 3747-го року включно!), «плівку» значною мірою проявлено. З'ясувалося, зокрема:

— що на справдження такого пророцтва, як «Адріатику забризкає мусульманська кров», зовсім не потрібно збройного нападу арабських країн на Європу (саме так раніше було коментовано це місце!), — цілком вистачить і «етнічної чистки» в Косово;

— що згадувані в контексті грядущих Балканських воєн «аланці» — то ніякі не кочівники-алани, предки сучасних осетинів, а просто одна з незліченних Нострадамусових викрутнів-анаграм, таких поширених в езотериці, де діє табу на пряме називання імені, та ще й цим разом вельми прозора — пропущено тільки одну літеру: «аланці»=«алБанці»;

— що зміцнення «нового союзу з Англією» коштом «сарматів, богемців та даків» (себто Польщі, Чехії й Румунії) — то, відай, не «загальноєвропейська антимусульманська коаліція», як припускали досі більшість коментаторів, а всього-на-всього вступ до НАТО нових східноєвропейських членів. От би тільки знаття, чи то Нострадамус сплутав «даків» з угорцями, а чи Румунії ще судилося членство в НАТО — на відміну від України? До речі, про Україну (дослівно, «борисфенців», «наддніпрянський народ») Нострадамус «прямим текстом» каже лиш раз: мовляв, покладе вона край якомусь таємничому закону «la loi Moricque» — чи то ісламському (?), чи, чого доброго, «московському» (якщо Moricque тут — також анаграма), й започаткує великі зрушення на краще, «стокрот привабніше», — як хочете, так і розумійте…

Літо 1999 року — теж одна з небагатьох «незакодованих», прямо названих Нострадамусом дат: саме в середині його «з неба» має впасти, либонь, чи не черговий Антихрист, цим разом, за всіма ознаками, з мусульманського (арабського) світу — «le grand Roi d'Angolmois», «великий цар моголів» (якщо тільки тут знов не яка-небудь анаграма, що дасться розшифруватися щойно, як буде «по всьому»!). Від цього часу «над світом забирає владу бог війни» — воєнні дії поступово переносяться Середземним морем до Західної Європи, і так годочків на двадцять сім, — тобто, звісно, якщо коментатори не помиляються (а коли це вони помилялися?!), і той Angolmois справді Антихрист, і взагалі… Маймо терпець, панове, невдовзі все це з'ясується[64].

Так от, дозволю собі зрезюмувати:

— Доктор Мішель Нострадамус був чудовим астрологом.

А тепер перечитаймо епіграф.

І ходімо жити далі.

Серпень 1999 року

Писати 

Дві слові до «Казки про калинову сопілку»

І. Передмова до другого видання[65]

«Із цією історією трапилась історія». Коли виходив друком перший наклад «Казки», я була найбезтурботнішим чином переконана, що жодної перед- ані післямови, взагалі жодних авторських тлумачень повість не потребує, бо хто ж не читав у дитинстві першоджерела, з якого зроблено римейк! Здається, ми досхочу наслухалися ностальгійних ламентацій, як то ще історично недавно (старожили пам'ятають!) українські радянські діти були любовно засипані пречудовими книжками, і українські, а також всілякі інші народні, дарма що нерадянські, казки знай валили з верстатів мегаломанськими накладами, ще й перевидавалися мало не щороку… Я й сама була колись такою любовно засипаною книжками дитиною, і тоді ж таки й вразила мене, засівши десь у підсвідомості, як загнана скабка, таємниця Калинової Сопілки — так само, як і Синьої Бороди, бо ж в обох них спрацьовує однаковий  м е х а н і з м  п о д р а з н е н н я  ц і к а в о с т и  б е з  ї ї  в д о в о л е н н я: замість розповісти, як і, головне, чому сталося вбивство, непомітно, таким собі оптичним трюком, відбувається зміщення центру уваги, й розповідь переходить на торжество правосуддя: у Ш. Перро поспішають на поміч брати-вершники, як своєчасно викликаний жертвою загін поліції, у П. Куліша (чи, точніше, Л. Жемчужникова) речовий доказ, що викриває вбивцю, постачають ні з якого боку не дотичні до справи зайди-чумаки, і в обох випадках дитина (себто авторка цих рядків у виданні тридцяти-з-гаком-літньої давности) залишається по прочитанню з прикрим відчуттям, наче перед нею, тільки-но відхиливши на шпаринку, зараз же й захряснули дверцята отої жаскої кімнати, в яку вступати заказано, але ж спробуй устояти перед такою спокусою!..

Через тридцять (із гаком!) років я й спробувала відчинити ті дверцята — і подивитися, що ж там, за ними, могло відбуватися  н а с п р а в д і. Чомусь мені вперто здавалося, і здається й досі, ніби «Калинова сопілка» — то нестак  к а з к а, як