Вольф-Дітріх Гайке - Українська дивізія «Галичина»

поставила на нас хрест? Ні, вони хотіли б нам допомогти, але не мають чим. У них нічого не залишилося. Але на сході не з'являються смертоносні літаки. Тиск ворога з півночі слабне, а потім цілком припиняється. Чудо? Ми віддихаємо з полегшею. Але перед нами місце пролому. Ще 800 метрів. Там шаліє вогонь кулеметів, артилерії; сипляться постріли з танків; рисуються сліди куль легких протитанкових гармат, - пекло поза межами уяви! Сюди веде шлях до життя, до волі, - але після того, як смерть забере свою данину. А скільки ж не дійде до кінця цього шляху?

З кітла тільки на один кілометр прорив. З обох його флянґів б'ють всі роди ворожої зброї. У смузі пролому танки снуються сюди і туди, гатять з усіх цівок по густо збитій піхоті, розчавлюють усе, що попадає під їхні нещадні гусениці. Перед нами, по другому боці прориву, високий залізничий насип, а за ним, як мур, стрімкий схил, густо порослий чагарниками. Лише де-не-де світяться прогалини. На схилі бачимо поодиноких вояків, які дряпаготься вгору. По схилі стріляє ворог ззаду і з боків.

Тут же, перед місцем вилому, стоїть самітнє село. Ми мусимо пройти через нього, бо праворуч і ліворуч мочарі. Малий потік, розбите село. Вибухи набоїв збивають куряву. В хліві реве корова. В льоху повно жінок і дітей. Горять хати. Біля стодоли командуючий генерал корпусу з своїм начальником штабу заохочують вояків вперед, не зважаючи, як видно з їхніх запущених облич, на крайню втому. За кілька годин і цих старшин смерть візьме в свої обійми. По виході з села вояки знову розсипаються, щоб бодай дещо послабити наслідки пекельного вогню. Багато з них використовують болота праворуч, де думають знайти яке-будь прикриття. Даремно. Тут також смерть збирає свої рясні жнива. Через відкриту рівнину, без найменшого горбка чи долинки, просуваються відділи крізь пролом. Навколо ґранати збивають землю фонтанами, дзижчать кулі. Спочатку від близьких вибухів ґранат вояки шукають прикриття, а згодом опановує їх якась байдужість й апатія. Занадто велика втома тіла і душі… чотирнадцять днів боїв у кітлі роблять своє… Щораз то бачимо, як один по одному падають старі, добрі друзі. Деяких зустрічаємо повалених в траві. Безупинні благання - одних окликами, інших тільки поглядами - крають до болю душу. «Візьміть нас з собою… Не залишайте нас…». А ми не можемо нічого зробити. Знову підсуваються два ворожі танки, стріляючи куди попало. Один з них нищить сміливий український стрілець з Золочева.

Врешті ми добилися до залізничого насипу. Скрившися за ним, трохи відпочиваємо. Язик липне до піднебіння. З рук до рук іде польова пляшка. Несамовиту спрагу терплять поранені, які йдуть з нами. Але й тут небезпечно. По залізничому насипу під'їжджає танк. «Крийся!» У нас немає ніякої протитанкової зброї. Дехто намагається проскочити насип, але вогонь ворожого кулемета примушує знову ховатися. Танк їде назад. Він нас не побачив. Використовуємо водогони в насипу, щоб подолати перешкоду.

При переході рівнини поміж залізничою колією і лісистим схилом падають нові жертви. Густий загороджувальний вогонь бере свою данину. За нами один польовий автомобіль береться за божевільне діло: хоче переїхати залізницю. Підстрілений лишається на рейках.

Тепер дряпаємося вгору серед густих кущів. Це дуже важко, треба напружувати останні сили. До того мучить спрага від спеки цього липневого дня. Виткі ожини та інші кущі ледве дозволяють нам просуватися вперед. А ззаду б'є по наших лавах артилерія і зенітки. Тут паде один вояк у високу папороть. Там зойк - і другий валиться в гущавину з розірваною ногою. Там буде його гріб. Ці жорстокі картини навіки залишаться в пам'яті. А тут спрага, спрага, - а пляшки порожні. Багато з нас вибивається з сил; схил таки занадто стрімкий. Один одного підпихає, тягне. Усі допомагають один одному. Справжнє братерство. Старшина допомагає стрільцеві, стрілець старшині. Передо мною стрілець на засапаному з перевтоми коні. Це єдиний кінь, що так далеко зайшов. У ту мить голосний тріск - постріл з пістолета. Легкий рух в кущах зраджує замаскованого червоноармійця. З віддалі двох кроків він стріляв у коня - у руках ще димить пістолет. Наші вояки беруть його в полон. Ніхто не думає вживати зброї. Увага! Нова небезпека! Схил зайнятий майстерно замаскованим ворогом. Ми серед ворога, ззаду не вгаває вогонь, і палить спрага, спрага.

Досягаємо хребта височини. Мабуть, ми врятувалися. Сідаємо перепочити і оглядаємося назад. Бачимо велетенське, жахливе, у своїй повній жорстокости красі, зрошене кров'ю, поле бою, що простягається на кілометри. Серед ясного дня видно всі деталі наче на долоні. Там село, де відпочивав командуючий генерал. Там мочарі, місце прориву, залізничий насип. Там два ворожі танки. Далі - ворожа батерія артилерії, а збоку зенітки стріляють по наших лавах. Від вибухів земля прискає, як фонтани води. На наших очах смерть жне свої жнива. Горять хати, - і куди не глянеш, - наші вози й автомобілі. Залишені, погорілі або догоряють. Поміж ними бігають або спокійно пасуться, ніби й нічого не сталося, наші вірні друзі - коні. Деякі в упряжці, інші ще запряжені до возів. Над ними доля також не милосердиться. Багато з них важко поранені, то дриґають ногами, то знову підносять голови. Праворуч у Золочеві у сонячному сяйві купається церква. Бракує тільки гомону дзвонів - співу смерти…

Потік нашого вояцтва пливе далі на захід. Вояки сподіваються зустріти свої лінії. Ще одне розчарування, їх нема. Весь фронт у відступі. Щоб його наздогнати, треба маршувати, маршувати і ще раз маршувати. Нестерпна спека, ятраться рани, опухають ноги. Зацілілі села здаються нам оазами на цій спустошеній пустині. Треба поспішати. Нас зустрічають перелякані селяни. Зупиняємося коло повної холодної води криниці. Який це цілющий бальзам!

Розтягаємося у довгу шеренгу, маршуючи крізь тихі ліси. Спереду рушничні постріли. Ворог постійно заступає нам шлях або наскакує з боків. Один відділ, який маршує окремо, попадає під Гологорами у ворожу засідку. Вся група гине, а між ними командир корпусу. На якійсь галявині зустрічаємо наших вояків із розбитими черепами. Всюди небезпека. Всюди смерть. Короткий відпочинок. Я засипаю. Один з друзів будить мене. Мені не хочеться вставати. Якийсь доброволець приносить мені наказ негайно з'явитися до командира корпусу. Встаю, шукаю, не знаходжу. Він уже давно не живе. Вірний стрілець. Тільки підступом він міг спонукати мене до маршу. Хто лишається, той гине. Перед нами високий горб. На голому вершку видніє тригонометричний пункт. Видно далеко навкруги. На тлі чудового краєвиду видно всюди відступаючі рештки. Короткий