Ірен Віталіївна Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Можливо, вона там стрибає на одній ніжці, висолопивши язика, знущається і проказує: «Знайди мене! — і додає: — А дзуськи — не знайдеш!»
Я зітхнув.
Вона поглянула на годинник.
Маленька пригода добігала кінця.
Лишилося розрахуватися за каву, яку вона все ж таки випила.
— Де ваша машина? — запитав я, кидаючи оком на вервицю припаркованих автомобілів.
— Машина? — Пауза. — А я її… відпустила!!! (Сміх.)
Не знаю чому, але я теж розсміявся.
Вона може лишитися тут іще на кілька хвилин — не піде ж вона містом у такому вигляді!
Вона запитала, чи важко бути каскадером і чи доводилося мені брати участь у міжнародних автоперегонах. Про це я розповів так само швидко, як вона — про кіно. Боявся, що їй нецікаво. А ще тому, що з певного часу намагаюся згадувати про це тільки після четвертої чарки (а п'ю я нечасто). Четверта — то святе: завжди за свого штурмана Костика…
…Кілька років тому ми переобладнали іномарку, вдосконалили її, дизельний двигун замінили на бензиновий — усе це нам обійшлося майже в півмільйона євро. Довелося закласти квартиру Костика (він був самотнім) та продати моє авто, решту — позичити в друзів.
Ми були певні, що виграємо в «Дакарі», — ми не могли не виграти!
Випробовування проводили в Марокко. Долали бархани і харкали гарячою слиною в білий пісок.
Звідти я повернувся без Костика…
Власне, на цьому все і скінчилось.
Але про це я, звісно, не розповів.
— А чим займаєтесь ви? — запитав навзаєм, аби уникнути цієї теми.
Вона кілька секунд дивилась угору, ніби намагалася згадати, чим займається, крім походів по дорогих бутіках.
— Різним… — нарешті сказала вона. — Зараз, наприклад, я… пишу наукову роботу про творчий доробок Пауля Клеє.
— Клеє? — Я згадав, що це ім'я згадується у Кортасара у «Грі в класики». — Чому саме Клеє?
— Не знаю… Він здається мені найдивовижнішим із усіх і набагато цікавішим за, скажімо, Далі, - сказала вона, і очі її заблищали, хоча говорила вона невпевнено, з інтонацією людини, яка не дуже звикла висловлювати свої думки вголос (так само вона говорила про фільм Муратової). — Далі конструює свої картини, прораховує і видає це за марення підсвідомості. Там усе — штучне, ретельно продумане. Все побудоване на тому, що в більшості людей не розвинена фантазія та уява. А Клеє — дивак, що плаває у своїй підсвідомості, мов рибка, або копирсається в ній, як дитя в пісочниці. Тому такі кольори. Від картин Клеє хочеться плакати, бо починаєш розуміти, що… що ти нічого не розумієш! Що ти ніколи не побачиш таку реальність, не ввійдеш в неї і не зможеш у ній оселитися. Вона просто вразить і витече… слізьми — радості чи печалі — не має значення!
13 годин 50 хвилин
…я відразу захотів побачити ці малюнки.
Я так і знав, що її життя складеться незвичайно, що вона буде розумітися на мистецтві, житиме в повітряному палаці й говоритиме ось так — трохи уривчасто, ніби сама із собою, й кожен, хто сидітиме навпроти, буде думати так само, як я.
Про те, що в неї дивний голос і дивна усмішка, про таємницю, що витає над її головою, про неможливість доторкнутися до її руки. І зазирнути за лаштунки, де вона скаче на одній ніжці чи бігає під дощем у простому ситцевому платті.
— Певно, вам це не дуже цікаво… — додала вона. — Вибачте. Мені пора.
— А ви добре себе почуваєте? — запитав я. — Я б міг вас провести… Або залишаю свою пропозицію в силі: пообідаймо разом.
Вона нічого не відповіла.
Я почав згадувати різні приколи — яким чином можна затримати жінку, якій «пора»: компліменти? відверте залицяння?
Скиглитиму, як цуцик…
— Скажіть, тільки чесно: навіщо це вам? — руба запитала вона.
— Я б хотів іще побути з вами… — відповів я і, розуміючи, що сказав щось не те, додав: — Поговорити…
— Про що нам говорити?
— А про що взагалі говорять люди, які відчувають, що… — я зробив вдих, — що подобаються одне одному, але говорити про це вважають недоречним?!
— Я не сказала, що ви мені подобаєтеся, — суворо промовила вона. — І я не певна, що насправді подобаюся вам… І ми нібито вже про все поговорили.
Я взагалі-то не дуже люблю розмовляти з незнайомими людьми.
Тут можна було б сказати, що колись ми вчилися в одній школі, і засвідчити тим своє право на деяку спільність, пообговорювати вчителів, наприклад…
І все б зійшло нанівець? Певно, що так.
Вона пошаруділа в сумочці (я помітив, що ця елегантна сумочка з сірого атласу була порожня), розгубилась і згадала про пластиковий пакет із речами, який поставила біля ніг. Пірнула рукою туди, дістала пачку сигарет і клацнула запальничкою.
Жовтий чортик полум'я, вискочивши з неї, застрибав у її зіницях, зробивши їх зеленими, як у кішки.
Вона недбало піднесла вогник до сигарети, захлинувшись димом. Помахала в повітрі рукою.
— Навіщо ви палите? Адже ви не вмієте цього робити? — сказав я.
Очевидно, я почав її дратувати своєю присутністю, адже вона поглянула досить неприязно:
— А вам яка різниця? Ви що — з Армії порятунку?
— Невже вас треба рятувати?
Я був радий будь-якому приводу залишитися.
— А що ви можете зробити? — з несподіваним викликом запитала вона.
Її настрій змінювався щохвилини.
Вона сиділа, відкинувшись у кріслі, заклавши ногу на ногу, і легкий атлас блискучими хвилями обмальовував її стегна.
— А чого ви бажаєте? — запитав я.
Вона зиркнула на мене поглядом кінозірки і посміхнулася.
— Хочу в Париж. Хочу норкове манто. Хочу до ресторану з тайською кухнею. Устриць у льоді. Ананасів у шампанському. Що ж іще? Ну, так… хочу, щоб ви пішли до дідька! Я втомилася…
- І це — все? — посміхнувся я. — Я піду! Але пропоную почати з устриць. Я знаю, де вони найсвіжіші. Ія! Гуляти — так гуляти! Скільки того життя?!
Погляд кінозірки згас.
— Так, дійсно — скільки…
Несподівано почався дощ. Таке буває лише наприкінці серпня і на початку теплої осені: з безхмарного неба, із великими краплями, що розбивалися об асфальт, мов розірване скляне намисто. Воно забарабанило по тенту і окреслило наш стіл рівним колом.
— Дощ… — сказала вона.
— Дощ, — сказав я.
14 годин 00 хвилин
Сорокатонний віз бесіди,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все, що я хотіла сьогодні…», після закриття браузера.
