Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

мене хіба миршавий «пан-товариш» Пилипчук; а його підтримка насправді може тільки зашкодити справі зміцнення влади. Та ще мо’ з десяток дорослих чоловіків, але переважно це місцеві ледарі, без власного доведеного до ладу господарства і без чесно зароблених трудоднів. Таких я бачив усюди: їм не залежить, яка тепер влада, аби їх не чіпали та годували час від часу — типова біднота, яку можна озброїти, але у критичній ситуації вони не захистять тебе, якщо щось загрожуватиме їхньому власному життю.

Хай там як, саме з них переважно складався актив Ямок. Отже, завтра, хоч то й неділя, я мав намір зібрати весь цей актив у селищній раді, котра досі вважається й опорним пунктом місцевої міліції. Пилипчук, яким би він не був, усіх збере. А я поговорю з ними, спробую прочистити їм мізки, треба буде — подзвоню в район, хай присилають МГБ. Ну, налякаю — адже цього місцеві бояться як вогню. Для них чекісти ще страшніші за бандерівців.

То, може, й удасться налагодити на ввіреній мені території нормальну самооборону.

9

Захоплений цими планами, я ділився ними з учителькою-москвичкою, поки проводжав її того темного вечора до хати Ставнюків, куди Лізу Воронову поставили квартирувати.

Звісно, свою першу велику репетицію вона згорнула, пообіцявши наступного разу все довести до кінця. Може, вона хотіла поговорити зі мною про щось інше, але слова всю дорогу лилися з мене без упину, вона слухала, кивала, навіть потакувала, і лише коли дійшли до її оселі, запитала раптом, без жодного стосунку до вже сказаного мною:

— А ви читаєте, Михайле?

— Тобто? — не зрозумів я такого повороту.

— Ну, книги ви читаєте? Книжки? Літературу?

— Російську?

— Хоча б російську... Можна і просто художню, знаєте, белетристику.

Я тоді не знав, що це слово означає, тому вирішив краще промовчати. Мабуть, Ліза сприйняла мою гру в мовчанку по-своєму.

— Нам треба більше говорити, Михайле. Спілкуватися. Ми можемо обговорити якусь книгу, буде тема для спільної цікавої розмови.

— Вибачте, Лізо... Я натяк зрозумів...

— Без жодних натяків, Михайле. — Я не побачив, але відчув, як вона всміхнулася в темряві. — Люди мусять читати, тоді буде менше зла, нетерпимості... Це я знаю, мене тато вчив. Книга — знання, а від знань людина тільки добрішає...

Я зітхнув.

— Не те, щоб особливо... У сенсі, читав... Війна...

— А в школі? — Не дочекавшись цілком очікуваної відповіді, Ліза намацала мою руку в темряві, м’яко стисла її: — Заходьте до мене.

— Тепер? — вирвалося в мене.

— Завтра. У мене є книги, я доберу вам щось. І ми зможемо про це говорити. Повірте, Михайле, про книги набагато цікавіше та приємніше говорити, ніж...

Вона раптом замовкла. Я прекрасно розумів, що Ліза хотіла сказати. А ще розумів: ось так просто ми не можемо сьогодні розійтися. Тому міцно обійняв її за стан, пригорнув до себе. Ліза не пручалася, сама притислася до моїх грудей на якусь коротку, але блаженну мить, не забрала губи, коли я знайшов їх своїми...

Поцілунок вийшов коротким. Учителька відсторонилася так само стрімко, як притислася, скоромовкою проказала: «Завтра, до завтра!» Рипнула хвіртка, і її чоботи застукали по двору. Дочекавшись, поки Лізу впустять до хати і двері за нею зачиняться, я постояв ще трохи, перекурив, збираючи до купи думки й відчуття, а докуривши, втоптав недопалок у землю, розвернувся і пішов до себе. Коли чую щось подібне до фрази «на крилах полетів», то знаю — не перебільшення, таке справді буває.

По дорозі зайшов до Пилипчука. Домовився, щоб він завтра зібрав актив. З ним і повечеряв, і випив. Горілки й самому хотілося, від неї тоді думалося краще. Уже дійшовши-таки до свого тапчана, довгенько не міг вкластися, хоча там особливо й не вмостишся. А коли нарешті заснув — подумав спочатку, що сниться: мені уві сні після фронту часто ввижалися постріли.

Але ні — розплющив очі, рвучко сів, а постріли не припинилися. Десь віддалік бахкали та бахкали — ці звуки ні з чим іншим сплутати я не міг.

Особливо збиратися не треба: спав я здебільшого одягнений, навіть у чоботах, хіба ремені знімав. Пістолет тримав біля руки, а виданий мені автомат ППШ5 — під тапчаном. Я підхопив пістолет однією рукою, автомат — іншою, закинув його на плече, вже дорогою пристебнув кобуру, насунув кашкета. Примостивши ППШ в коляску, осідлав мотоцикл, увімкнув фари, і мій мотоцикл із ревінням помчав через усе село туди, звідки, як мені здалося, чулися постріли. їдучи, зловив себе на думці: а мчуся я туди, звідки прийшов, коли провів учительку...

Недобрі передчуття охопили мене. Стиснув зуби, натиснув на газ, ризикуючи перевернутися в темряві на ґрунтовій сільській дорозі. Перед собою побачив вогняні сполохи і зрозумів — рухаюся в правильному напрямку, та зовсім не зрадів: адже справді горіло щось у дворі Ставнюків. Ревіння мого мотоцикла змішалося з лементом напіводягнених людей, котрі повибігали з довколишніх хат. Від ставнюківського плоту мені навперейми кинулася постать із гвинтівкою напереваги — Ружицький, командир «стрибків». Рухався він так різко, що я мало не збив хлопця, вчасно вивернувши кермо, але протаранив і завалив переднім колесом сусідський дерев’яний паркан. Пістолет я не займав, схопивши автомат, вистрибнув з сідала, відштовхнув «яструбка», котрий намагався щось сказати, підняв дуло вгору, полоснув короткою чергою, відганяючи натовп і торуючи собі в такий спосіб шлях до місця пригоди.

З першого погляду зрозумів, що сталося — принаймні, спочатку думав, що зрозумів. Вогонь охопив не хату, палала копиця сіна, полум’я загрожувало перекинутися на клуню, та господарі, старі Ставнюки, дід у самих кальсонах та баба в білій полотняній сорочці, ніби й не дуже переймалися гасінням пожежі. Стара Ставнючка, як називали її в селі, сиділа на землі, обхопивши руками голову, хиталася з боку в бік та голосно стогнала. Дід Ставнюк, який воював іще в Першу світову та відморозив там пальці на правій нозі, стояв над нею, розгублено дивлячись то на вогонь, то в бік криниці. Там вовтузилися кілька «яструбків», загороджуючи собою щось страшніше за пожежу.

— Назад! Розійтися! — гаркнув я, і хлопці, впізнавши дільничного з голосу, вмить розступилися, залишивши щось біле на краю криничного зрубу.

Знаючи, що можу там побачити, й водночас боячись цього, я опустив автомат дулом донизу. Подолав останні метри, вже не чуючи ані криків, ані стогонів: усі звуки раптом умерли для мене. І коли осяяне вогняними блисками тіло посунулося вниз, на землю, я кинувся підхопити його, щоб не