Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

уваги, який ішов від Метью, відчувався дуже сильно. Кров у моїх венах зреагувала миттєво й перетворилася на лід, немов відмовляючись породити вогонь, необхідний на цій стадії випробування. Сподіваючись на краще, я зосередилася на ґнотику свічки й прошепотіла закляття.

Але не сталося нічого.

— Розслабся, — порадив Метью. — А як стосовно книги? Може, почнеш із неї?

Якщо не брати до уваги те, що дотримання певного порядку мало у відьомському ремеслі вкрай важливе значення, я не знала, з якого боку взятися за Евклідові «Елементи». Зосередитися на повітрі, затиснутому між сторінками, чи викликати вітер, який підніме обкладинку? Та важко було зібрати докупи думки й зосередитися, коли безустанку дзеленчав дзвоник, що й досі висів у повітрі.

— Ви не могли б зупинити дзвін? — спитала я благальним тоном, відчуваючи, як зростає моє занепокоєння.

Удовиця Бітон клацнула пальцями — і мідний дзвоник упав на стіл. Востаннє дзеленькнувши своїми пом’ятими боками, він нарешті замовк.

— Я ж казала вам, володарю Ройдон, — сказала вдовиця Бітон з тріумфальною ноткою в голосі. — Яку б там магію у її виконанні ви не бачили, то все був обман, ілюзія. Ця жінка не має сили. І селу немає підстав її боятися.

— А може, вона намагається заманити тебе у пастку, Метью, — озвався Кіт. — Гадаю, вона на таке здатна. І взагалі, жінки — підступні створіння.

Заяви, подібні до тієї, яка щойно прозвучала з вуст удовиці Бітон, часто робили й інші відьми, і з не меншим задоволенням. І мені раптом дуже-дуже захотілося довести її неправоту й стерти з обличчя Кіта самовдоволений вираз всезнайки.

— Я не можу запалити свічку. І нікому не вдалося навчити мене, як розкривати книгу чи припинити дзеленчання дзвоника. Але якщо я така безсила, то як ви поясните ось це?

Неподалік стояла ваза з фруктами. У ній у тьмяному світлі золотаво поблискувала свіжа айва. Узявши одну з них, я поклала її на долоню й підняла угору, щоб усім було видно.

Я сконцентрувалася на плоді й відчула, як засвербіла шкіра моєї долоні. Мені було чітко видно м’якоть айви крізь її жорстку шкірку, наче остання була зроблена зі скла. Мої очі поволі заплющилися, а моє третє відьомське око поступово розкрилося і почало шукати і вбирати в себе інформацію. Десь із центру мого чола виповзло відчуття усвідомлення, перетекло мені в руку й сягнуло кінчиків пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.

Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! — подумала я. — Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.

Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло — до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.

Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.

— Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, — сказав він із притиском.

— Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, — сказала я, охоплена панікою. — І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.

— Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, — прошипіла вдовиця Бітон.

І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.

— У Вудстоці диявола немає, — повторив Том твердим голосом.

— Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, — сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, — подумала я, — що вона не чула, як Кіт читав рядки з «Доктора Фауста».

— То математика, а не магія, — заперечив Том.

— Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви — такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.

— Як хто? — спитав Метью різким голосом.

— Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали. У Фарінгдоні якраз починав утворюватися відьмацький клан, але всі відьми порозбігалися хто куди, коли впали в око таким чоловікам, як ви.

Для відьми клан означав безпеку, захист і участь у справах громади. Без клану відьма була значно вразливішою до заздрощів та забобонної ненависті з боку своїх сусідів.

— Та ніхто й не думає виганяти вас із Вудстока, — заспокійливо сказала я, але щойно зробила до старої крок, прагнучи примирення, як та знову позадкувала.

— У цьому домі криється зло. І всі в селі про це знають. Учора пан Денфорт проповідував парафіянам про ті небезпеки, які впадуть на наші голови, якщо ми дозволимо цьому злу пустити коріння.

— Я — одинока відьма, так само, як і ви, і не маю родини, яка могла б мене захистити, — сказала я, сподіваючись на її співчуття. — Пожалійте мене, перш ніж хтось інший встигне виявити, хто я є насправді.

— Ви — не така, як я, і мені не потрібні проблеми. Ніхто не пожаліє мене, коли село зажадає крові. Я не маю вера, який захистив би мене, не маю лордів та придворних джентльменів,