Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

конфедератів, які спалили сусіднє село, знищивши там геть усеньку людність...

Степ реве, гримлять пістолі,

шабельні удари —

гайдамаки на роздоллі

здибали гусарів.

Ой же ж дзвонять гострі шаблі

ще й земля куриться!

Гей не ’дного кров шляхтича

може тут пролиться.

Гей не ’дин орел козацький

в сиру землю ляже.

А тим часом Україна

«Бийте ляха!» — каже.

Надвечір загнали гайдамаки ляхів у глинисько і виполонили їх до однісінької душі. Кажуть, крови того дня пролилося стільки, що вода в Тікичі на десять верстов була червоною.

Добре бились гайдамаки,

шаблями кресали, —

ще до вечора поляки

трупом полягали!

Котить Тікич мутні хвилі,

мутні та криваві.

У воді тіла безсилі,

гайдамацька слава.

Не вода — лиш кров багряна

ляська протікає!

Будуть знати воріженьки,

як Вкраїну краять.

Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей — і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...

Вічність поволі стихає в глибинах,

губляться згадки останні.

Знов я дивлюсь на ріку тихоплинну,

згадую Тайну прадавню...

Мулом занесло вже трупи шляхетські

і проростило бур’яном.

Трактор із гуркотом, з ревом дереться

ген сивочубим курганом.

— Що там таке?

— Та кістки перебиті!

— Викинь їх к бісу в калюжу!

Зяють козацькі могили розриті,

дизель регоче байдуже...

Тікичу мій! Хай вода каламутна —

доста ж напилася крови!

Хвилям твоїм і могилам забутим

це я присвячую «Слово...»

Здрастуй, Юру! На жаль, поему твою «Слово про червону ріку» ми надрукувати не можемо. Що ж до її художньої вартості, то це окрема і дуже довга розмова. Як будеш у райцентрі, заходь якось до редакції — поговоримо про твої поезії, про навчання і плани на майбутнє.

Заступник редактора Чумак

... миршавий чоловічок, який щось черкав авторучкою в машинописному тексті.

— Он ти який... — сказав він, мимохідь глянувши на мене крізь окуляри. — Присядь, голубе!..

Я зняв шапку й, умостившись на стільці, поклав її на коліна. Редакція містилася в звичайнісінькій сільській хаті, й видно було, як за вікном туди-сюди ходять люди.

— Я приніс іще віршів, — несміло сказав я, — і...

Чумак нарешті відірвався од машинопису й узяв цигарку, яка диміла в попільничці.

— Віршів, значить... — повторив він, видихнувши цілу хмару диму. — Послухай, а як це ти написав отаку поему?

— Що? — витріщивсь я на нього.

Він знову пахнув цигаркою, над чимось, вочевидь, міркуючи.

— Мабуть, я неточно сформулював запитання... — озвавсь він по хвилі. — Що, власне, спонукало тебе взятись за оці теми — козацтво, минуле України... га?

— Ну, — почав я, бгаючи в руках шапку, — це саме... як його... ну, старі люде казали, що біля нашого села гайдамаки... ну, вони побили багацько ляхів! Ще як була Коліївщина. Бо ляхи усіх людей хтіли навернути в унію. А прийшли Залізняк із Гонтою і вирізали ту ляхву до ноги. Впень витяли їх, гадів...

— А ти читав що-небудь із сучасної української поезії? — раптом перебив мене Чумак.

— Цього... — я подумав. — Ну, Шевченка... й Франка!

Він посміхнувся.

— А ще?

— Ну... оце нещодавно я прочитав поему «Орлеанська діва». Вольтер її написав.

— Вольтер, чи що?

— Еге!

— Й тобі сподобалося?

— Ще й як!

Він раптом зареготавсь, аж шибки в кабінеті задзвеніли.

— Ти вибач, — сказав він, утираючи сльози, — але ця поема... цей твір настільки непридатний, щоб саме із нього починати знайомство з поезією, що...

— Тю! — здивовано вигукнув я. — А мені воно так понравилося... Особливо про те, як... — я подумав і на весь голос зацитував: — «Палко обіймав дебелі стегна войовниці молодої»... А ще там був осел, який теж... силенна поема, одне слово!

Чумак покрутив головою.

— Гаразд, не будемо про це... Ну, а про таких українських поетів, як Драч, Вінграновський, Симоненко, ти чув?

Я старанно подумав.

— Це той... як на нього... Костянтин Симоненко, еге?

Він зітхнув.

— Тут, — сказав він, висовуючи шухляду, — я приготував тобі кілька збірочок... Прочитай уважно, добре? Цих авторів не можна не знати, надто ж якщо ти сам пишеш вірші. Це — краса і гордість нашої літератури! І приїжджай на засідання літературної студії — ми збираємо її через два тижні. О, — похопився він, — ану покажи, то ти там притяг?

Я добув із-за пазухи грубого зошита.

— Це моя творчість за останні два роки! — значуще сказав я. — Тут багацько віршів. Не всі вони мені подобаються, бо це пройдений на сьогодні етап, але...

— Воно й видно, що багацько!.. — пробурмотів Чумак, гортаючи зошита. — О, тут і про кохання є... «Купальська ніч», ти диви! А загалом, які теми тебе приваблюють?

— Ну... про любов! — нерішуче сказав я. — Про звірів іще...

— Як-як?..

— Ну, це... ну, в мене є така поема... Коротше, люде полювали на вовка, й коли вони хтіли взять його живцем, то він плигнув у яр і вбився. Щоб у неволю не потрапити, розумієте?

— Гм!.. — буркнув Чумак. — Ну, а про партію ти пишеш, про комсомол?

Я нагнув голову.

— Та... нащо воно мені! Про них і так оно понаписували... та ще й напам’ять учити заставляють! Учиш, учиш, аж сорочка мокра...

Він постукав пальцями по столу.

— З тобою все зрозуміло... Одне слово, прочитай ці книжки, чув? Поговоримо потім... а зараз забирайся, бо ми здаємо номер!

Я надів шапку й почвалав до дверей.

— Ага, — згадав я, уже взявшись за клямку, — а що ж із моєю поемою?

— Потім, потім! — відмахнувся він. — Про неї треба говорити окремо...

— Ну, а вам вона як?..

Чумак подивився не мене.

— Якщо чесно, то — він раптом посміхнувся, — силенна поема! Однак...

... темно, хоч в око стрель. Шубовскаючи на безбач у плиткій воді, він перебрів річку і, нарешті діставшись берега, утямив, що таки обрав правильні орієнтири — ось перед ним лежить город, а трохи вище, під кручею, бовваніє криничка з дерев’яними цямринами й від неї біжить ледве помітний прослідок, який щезає в темних бур’янах. Поночі