Олександр Дмитрович Бойко - Історія України. Посібник

н.е.), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київського дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний наклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130–140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037–1039 pp. порічні статті були об'єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику».

Нестор (? — після 1111) — чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074–1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безумовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом. Написане пізніше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря, визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшло майже 1500 літописних списків, що є невичерпним джерелом історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належить «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073), «Слово про Ігорів похід» та ін. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками в розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення — відносин світської та церковної влад.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання: концепцію «богоугодного володаря», в основу якої покладено ідею зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері правової культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'являється перше писане зведення законів Київської Русі — «Руська правда». Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редакція, що містить Правду Ярослава (правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правду Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодального землеволодіння, скасування кровної помсти; штраф за порушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покон вірний та Урок мостникам (організація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена правда, крім названих правових документів, містить устав Володимира Мономаха, який суттєво розширює та диференціює давньоруське законодавство: з'являються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо. Вважається, що Скорочена правда створена на основі Розширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя в межі правових норм, що зумовило зрости пня правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу значного поширення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійського стилю чітко простежуються в перших монументальних спорудах: Десятинній церкві в Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі в Чернігові (1031–1036). Своєрідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, н якому яскраво проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського стилю, дедалі чіткіше й рельєфніше виявляються місцеві особливості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146), Василівська (1183) у Києві; Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свідчить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іконопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі формуються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Печерського Патерика, «ікони писати хитр був зело».

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для