Джордж Мартін - Служивий мечник

вагою. А сили в неї виявилося більше, ніж здавалося на вигляд. Дункова щока спалахнула полум’ям, у роті з’явився присмак крові з розбитої губи, хоча, звісно, дуже скалічити його вона не могла. Якусь мить Дунк гадав схопити її за косу, перехилити через коліно та нахльоскати по сідницях, наче розбишацьке дівчисько. «Але ж тоді вона заверещить, прибіжать два десятки лицарів і заріжуть мене на місці.»

— Ви смієте просити заради Аддама?! — Її ніздрі роздулися, як в дракона. — Забирайтеся з Холоднокопу, пане лицарю. Негайно!

— Та я ж не…

— Забирайтеся геть, бо я знайду для вас належного мішка. Ба навіть сама пошию! Перекажіть панові Явтуху, щоб видав мені лицаря Беніса Бурощита назавтра ж. Бо інакше я сама прийду по нього з вогнем та мечем. Ви зрозуміли мене? З вогнем та мечем!

Септон Сефтон узяв Дунка за плече та притьмом випровадив за двері. Яйк не відставав.

— Дуже нерозумно, — шепотів товстий септон, поки вів їх до сходів. — Надзвичайно нерозумно. Згадати ім’я Аддама Осгрея…

— Пан Явтух казав, що вона дуже прихилилася до хлопця.

— Прихилилася? — Септон важко пирхнув. — Та вона його кохала до нестями! А він — її. Між ними сталося хіба що кілька поцілунків, але саме за ним вона лементувала після Червонотрав’я, а не за чоловіком, якого ледве знала. Вона звинувачує пана Явтуха в його смерті, та й недарма. І було ж малому тоді всього лише дванадцять років.

Дунк знав, що таке рана на серці. Коли хтось згадував про Ясенбродську луку, йому в пам’яті спливали троє добрих лицарів, які віддали свої життя за його ногу. І від тієї згадки йому завжди боліло.

— Перекажіть пані, що я не бажав зробити їй боляче. Перепросіть її від мене, будьте ласкаві.

— Я зроблю все, що зможу, — відповів септон Сефтон, — але ви маєте переконати пана Явтуха, щоб надіслав нам Беніса, і то якнайскоріше. Інакше всім буде зле. Дуже, дуже зле.

XIII

Аж коли стіни та башти Холоднокопу зникли позаду них на заході, Дунк нарешті обернувся до Яйка і спитав:

— Що там написано, у тій грамоті?

— То привілей на землі та статки, пане. Князеві Виману Тенетнику від короля. За вірну службу під час останнього повстання князеві Виману та його нащадкам віддається повне право на річку Клітчасту від її витоку в Підковних Пагорбах до берегів озера Листопадного. Ще сказано, що князь Виман з нащадками мають право на свій розсуд брати у Гаковому Гаю оленя, чорного звіра та зайців, а також зрізати там двадцять дерев щороку.

Хлопчик відкашлявся та продовжив.

— Утім, привілей є тимчасовим. Грамота каже, що коли панові Явтуху трапиться скінчити життя без спадкоємця чоловічої статі, то Стояк вважатиметься відумерлим і повернеться короні, а права князя Тенетника на цьому скінчаться.

«Тисячу років вони були воєводами північного прикордоння.»

— Тобто старому панові лишили вежу, щоб у ній померти.

— Ще й голову на плечах, — додав Яйк. — Їхня милість залишили панові голову. Хоча він бунтував проти корони.

Дунк скоса зиркнув на хлопця.

— А ти що, радше відтяв би її?

Яйк задумався.

— Інколи при дворі я услуговував на засіданнях малої ради. Радники, бувало, сперечалися про такі речі. Дядько Баелор казав, що зі шляхетним ворогом краще чинити милосердно. Якщо ворог зазнає поразки, але сподіватиметься на прощення, то складе зброю та схилить коліно. А інакше битиметься до останньої краплі крові й занапастить ще немало вірних чи невинних людей. Але князь Кровокрук заперечував. Казав, що коли пробачаєш бунтівників, то тільки сієш зерна нових бунтів.

У голосі малого бринів сумнів.

— Навіщо пан Явтух повстав проти короля Даерона? Усі кажуть: то був добрий, ласкавий король. Він приєднав до держави Дорн, зробив дорнійців нашими друзями та союзниками.

— Доведеться тобі, Яйку, спитати в самого пана Явтуха.

Дунк був певний, що знає відповідь, але гадав, що вона не припаде малому до смаку. Старий пан хотів собі замок із левом над брамою. Та вислужив лише могили серед ожини. Коли ти присягаєш панові на мечі, то клянешся служити та коритися, при нагоді битися за нього, а не лізти у його справи та винюхувати про вірність чи зраду… але ж пан Явтух пошив його у дурні. Він сказав, що сини його загинули за короля, і запевнив, що річка належить йому.

Ніч застигла їх у Гаковому Гаю.

Це була Дункова вина. Він мав би їхати просто додому тим самим шляхом, яким приїхав. Та натомість прийняв на північ, аби ще раз глянути на греблю. Він уже наважився був на спробу розтягнути її голими руками, та Свята Седмиця і пан Лукас Довговерх не бажали йому легких шляхів. Діставшись греблі, Дунк побачив, що її охороняють двоє арбалетників із павучими значками, нашитими на кубраки. Один сидів, звісивши голі ноги у вкрадену воду. Дунк радо задушив би його за одне це, та стражник почув їхнє наближення і хутко натяг тятиву. Його напарник наклав стрілу і підняв самостріла ще швидше. Дунк тільки й міг, що, проминаючи їх, погрозливо насупитися.

Після того лишалося тільки йти по своїх слідах. Дунк знав цю землю гірше за пана Беніса, та заблукати у такому невеличкому ліску, як Гаків Гай — то була б зовсім ганьба. Поки вони перетнули річку, сонце спустилося зовсім низько, з’явилися перші зірки, а з ними — хмари дрібної мушви. Опинившись серед високих чорних дерев, Яйк знову віднайшов голос.

— Послухайте, пане! Товстий септон казав про мого батька, що вони бурмосяться у Перелітку.

— Слова — то вітер.

— А от і не бурмосяться.

— Ну, — відповів Дунк, — не знаю. Ти он, приміром, весь час бурмосишся.

— А от і ні. Пане. — Він спохмурнів. — А хіба?

— Коли-не-коли. Та хоч не часто. Бо інакше мав би вдосталь лящів у вухо.

— Ви мені біля брами одного дали.

— То було хіба що пів-ляща. Як отримаєш цілого, то не сплутаєш.

— А Червоняста Вдовиця дала вам цілого.

Дунк торкнувся напухлої губи.

— А ти б менше зловтішався.

«Твого батька, певно ж, ніколи у вухо не били. Може, тому принц Маекар таким і виріс.»

— Коли король поставив князя Кровокрука Правицею, твій ясновельможний батько відмовився сидіти у його раді й поїхав з Король-Берега до свого столу, — нагадав