Барбара Космовська - Буба : мертвий сезон

— Чесно! — присяглася та. — Бо я могла б так само отримати дві одиниці. І, власне, було б за що, — зізналася вона з несподіваною щирістю.

— Ніколи не думала, що можна від цього отримати задоволення, — відповіла Буба.

— Ксавер каже, що в мене талант до цього… ну… чорт! — не могла пригадати Йолька. — Забула, як воно…

— У тебе стільки талантів, що яка різниця, як називається цей один, — поклала край її мукам Буба.

— Зрештою, я не збираюся робити нічого просто так, для задоволення, — попередила Йолька, трусонувши непокірними локонами. — А взагалі я вважаю, — вона чомусь ніяк не могла розстатися з Бубою, — що ти повинна стати моєю асистенткою. Ксавер уважає, що в мене надзвичайне… е-е-е… О, згадала! — вміння працювати в колективі, — процитувала Йолька, ледь затинаючись.

— Може, колись у майбутньому, — ухильно відказала Буба. — Але спасибі, що ти про мене подумала.

— Певна річ, — відповіла Йолька тоном начальниці. Та ще й такої, що вже має одного підлеглого.

* * *

Дім, керівництво яким узяла на себе бабця Рита, перестав бути схожим на інтернет-кав’ярню. Щоправда, дідусь із татом не відривалися від моніторів, зате їм на допомогу несподівано прийшли Маньчаки.

Неважко було здогадатися, що через брак інших добровольців, обидвох кандидатів на чемпіонів із бриджа було силоміць ув’язнено у вітальні, де нещасних напихали якимись підозрілими наїдками.

— Дідусю, що це вони їдять? — поцікавилася Буба.

— Я сказав би, що лайно, але це дуже вульгарно, — прошепотів старий, який стежив зі своєї схованки за стражданнями Маньчаків.

Дивлячись на них Буба збагнула, що бідолахи стали жертвами власного обжерства. Зараз обоє сиділи з похмурими обличчями над зеленавою кашею, а їхні виделки під команди бабусі Рити піднімалися до вуст, а тоді знову занурювалися в рештках якоїсь гидоти.

— От і чудово, — хвалила кожен рух виделки бабця, а Буба подумала, що це скидається на дитсадок для дорослих.

— Ну ж бо, покваптеся трохи, бо час грати! — скомандував дід Генрик. — Я розумію, що у вас тут дегустація Ритиних делікатесів, але все приємне колись закінчується. Час вам нині програти!

Маньчаки незграбно вклонилися бабці і з полегшею помчали до дідової кімнати.

— Що це було? — пан Вальдек витирав спітніле чоло.

— Моя порція броколі, — прошепотів дідусь.

— Я й не підозрювала, що броколі так виглядає, — зізналася пані Віолетта, виколупуючи із зубів якусь зелень.

— Я теж, — погодився дід Генрик.

— Ну, і я думав, що смак у неї теж інший, — докинув Маньчак.

— Тобто, що броколі взагалі смакує, — виправила його дружина.

— Це ж не трагедія, мої любі, — у діда був чудовий настрій, бо старий уже встиг замовити Бубі на сьогодні свій обід. — Якщо ваша дитина виявиться неслухняною, знатимете, чим її нагодувати! Буде корисно й повчально, бо гіршого покарання годі й вигадати.

— Із дитиною ще нічого не вирішено, — на Маньчаковій красувалося хутро тхора, і вона ніяк не могла вмоститися на стільці.

— Та зніміть із себе цю тваринку, — порадив дідусь. — Незручно буде на маленькому стільчику…

— Це останній писк моди, — припинив дискусію Маньчак. — Хутро саме почало з’являтися в салонах.

— Шкода, що не на власних лапах, — зітхнув дід Генрик, шкодуючи тхорів, які могли пересуватися світом виключно завдяки ногам пані Віолетти.

— Та скажіть мені, — старенький вправно роздавав карти, — що там із вашою дитиною? Певне, вам не хочуть її віддати?

— Поки що нас перевіряють, — пан Вальдек скривився, однак невідомо, чи через кепські карти, чи через оте перевіряння.

— Пас, — сказав дід. — Як це — перевіряють?

— Пас, — утрутилася пані Віолетта. — Ну, розумієте, абикому дитини не дадуть, — і вона багатозначно глянула на дідуся.

— Узагалі-то слушно, що вони мають щодо вас сумніви. На перший погляд ви здаєтеся підозрілими. На другий теж, — швиденько прокоментував старий.

— Пас, — зітхнула Буба, із заздрістю дивлячись на Маньчака. Здається, у нього були чудові карти.

— Пас, тасуємо карти, — розпорядився Маньчак. — На що це ви натякаєте? Що в нас підозрілого? — обурився він.

— Ну, пане Вальдеку, — пирхнув дід. — Вам не вдасться мене переконати, що нормальні люди приходять восени грати в бридж у хутрі й спортивному костюмі!

— Авжеж, приходять, — спокійно відказав Маньчак. — Від вас ми йдемо до тренажерного залу.

— Нормальні люди не колупають у носі в присутності інших, — додала його половина, позбавляючи старого однієї з небагатьох радостей у житті.

— При інших чи ні — усі час від часу це роблять, — вперто заявив дідусь. — Зате з бідоном на поясі справді рідко хто ходить.

— Коли я займаюся на тренажерах, мені хочеться пити. — Маньчак поправив бідон, який тиснув йому стегно.

— Якби ж то в ньому був принаймні який-небудь чоловічий напій, я б це ще зрозумів, — іронічно скривився дідусь Генрик і підняв карти. Ніхто не сумнівався, що цього разу він класно зіграє. Навіть, якщо Буба не підтримає його своїми очками.

— Нині вам страшенно не пощастить! — зрадів дід. — Я на вашому хутрі сухої ворсинки не залишу! — пообіцяв він і вийшов козирем.

* * *

Черга в сирійця була така довжелезна, що Буба вирішила податися на пошуки Клеменса. Вона не збиралася розповідати йому про власний план, але підгодовування родини виявилося непоганим способом, аби накопичити грошенят, потрібних для помсти Сталінові.

— Мета виправдовує засоби, — пригадала собі дівчина один з дідових улюблених висловів, бо не була переконана, чи годування рідних за гроші виглядає етично. Схожі сумніви переслідували Бубу, коли вона подумки благала бабцю Риту якомога довше гостювати на Звіринецькій. Ці думки були цілковито протилежними до мрій решти членів родини, а віднині — ще й Маньчаків.

Клеменс сидів на своїй лавці, підставивши обличчя під повіви вітру.

Коли не йде дощ, то для нього це вже спека, — подумала Буба, порушуючи своїм «добридень» пополудневу тишу.

— А-а-а! Вітаю вас, панно Бубо! — Клеменс ліниво розплющив одне око. — Доброго дня, — і він розплющив друге око. — Як бачите, проясніло, і погода майже пляжна.

— Сьогодні вам не доведеться зігріватися пивцем, — Буба сіла поруч.

— Нині в мене пляшка холодненького, — Клеменс помахав нерозлучною товаришкою. — Саме добре на спеку. Не бажаєте ковточок? Дуже раджу.

— На жаль, мушу відмовитися. Обов’язки не дозволя ють! — відповіла дівчина із чарівливою усмішкою.

— Певна річ, — чоловік витягнув з-під куртки свою пляшку. — Скільки житиму — пивце любитиму, — і з насолодою зробив великий ковток.

— Я прийшла запитати, у які дні цей ваш Сталін грає в «Малому Рисеві»?

— Краще тримайтеся від нього подалі. Сталін махлює.

— Я теж, — Буба невинно потупила погляд. — То он звідки в нього таке прізвисько, — здогадалася дівчина.

— Про що це ви? — не зрозумів Клеменс.

— Ну, це його