Агата Крісті - П'ятеро поросят

Еркюль Пуаро захоплено сказав:

— Це було б чудово! Прекрасна думка.

— Добре! Я зроблю. В мене десь збереглися старі записні книжки. Але я хочу звернути вашу увагу, — він сором'язливо усміхнувся, — я не зовсім досвідчений як літератор. Навіть моя орфографія бажає кращого. Так що не ждіть чогось особливого.

— О, стиль мене не цікавить! Я прошу тільки просто викласти всі факти і подробиці, які ви можете згадати. Хто що мовив, хто який мав вигляд, що відбулося і тому подібне. Не турбуйтеся про те, що вам щось здасться неважливим. Найменша деталь допомагає відтворенню обстановки.

— Так, я це розумію. Звичайно, важко уявити собі людей і місця, яких ніколи не бачив.

Пуаро ствердно кивнув:

— Є ще одна річ, про яку я хотів би вас запитати: Олдербері безпосередньо сусідить з маєтком? Чи можу я пройти туди, подивитися своїми очима, де відбулася трагедія?

— Я поведу вас. Хоча, звичайно, багато чого там змінилося.

— Можливо, там надбудували нові поверхи?

— Ні, слова богу, до цього не дійшло. Тепер там щось на зразок сімейного пансіону. Маєток був куплений якоюсь громадою. Цілі орди молоді приїжджають туди влітку, і тому кімнати перегородили, зробили номери для приїжджих. Значно змінилися майданчики довкола будинків.

— Мені потрібні будуть ваші пояснення, щоб відновити місце злочину.

— Я зроблю все можливе. Бачили б ви його колись! То був один з найкращих маєтків!

Вони вийшли у двір і почали спускатися трав'янистим схилом.

— Хто продавав маєток?

— За дорученням дитини — виконавці заповіту. Все, що мав Крейль, перейшло у власність дівчинки. Він не залишив заповіту, тому вся його маєтність була автоматично поділена між дружиною і дитиною. За бажанням Керолайн все й перейшло дочці.

— І нічого її названій сестрі?

— Анжела мала деякі власні гроші, залишені їй батьком.

Пуаро кивнув:

— Зрозуміло. — Затим вигукнув: — Але куди ви мене ведете? Перед нами берег моря!

— Даруйте! Зараз я вам поясню нашу географію, хоча за хвилину ви зорієнтуєтесь самі. Бачте, тут затока, що називається Верблюжою. Вона заходить у суходіл, ніби гирло річки. Але це море. Щоб потрапити в Олдербері сушею, треба пройти довкола затоки. Найкоротший же шлях від одного будинку до другого — човном через оцю пай вужчу частину затоки. Олдербері якраз навпроти нас, гляньте, між деревами видно будинок.

Вони дійшли до невеликого пляжу. На протилежному боці виднівся високий мис, обсаджений лісом, за яким ледве проглядав з-за дерев білий будинок. На пляжі було два човни. Мередіт Блейк при допомозі Пуаро зіштовхнув один з них на воду, і вони поволі почали гребти до протилежного берега.

— Ми в ті часи завше так їздили. Звичайно, коли не було грози або дощу. Тоді брали машину. Але цією дорогою до Олдербері тільки три милі.

Добравшись до протилежного берега, Мередіт витягнув човна, з презирством глянув на туристські будиночки і бетоновані майданчики.

— Це все нове. Колись тут було сховище човнів, І більше нічого. Ми йшли вздовж берега і Купалися он біля тих скель.

Він допоміг гостеві зійти, прив'язав човен, і вони пішли крутосхилом.

— Навряд, щоб ми когось зустріли, — сказав Мередіт, оглянувшись через плече. — У квітні тут нікого не буває, хіба що в великодні. А якщо навіть кого і зустрінемо, це не має ніякого значення. Я в добрих стосунках з сусідами. Сонце сьогодні чудове. Ніби влітку. Того дня також була гарна погода. Здавалося, що стоїть липень, а не вересень. Яскраве сонце, тільки з холодним вітерцем.

Стежка вихоплювалася з-поміж дерев і бігла вздовж скелястого пагорба. Мередіт показав рукою вгору.

— Он те, що вони називали «садом-батареєю». Ми зараз обходимо те місце.

Вони знову заглибились в узлісся, потім круто, майже під прямим кутом повернули стежкою і опинилися біля підніжжя високої стіни. Далі стежка йшла зигзагом. Мередіт відчинив хвіртку, і вони ступили на подвір'я. Світло враз осліпило Пуаро — він ніби випірнув з тіні. Це було зоране плато, обіч оторочене зубчастою стіною. Тут же стояла гармата. Вона здавалася платформою, підвішеною над морем. Зверху і ззаду — дерева, а з боку моря, внизу, — надзвичайної голубизни вода.

— Прекрасний куточок, — сказав Мередіт. — Він зневажливо кивнув на щось подібне до павільйону під стіною в глибині саду. — Цього раніше тут не було, ясна річ. Тут був тільки старий сарай, у якому Еміас тримав свої фарби, а також кілька пляшок пива і садових стільців. Тоді це місце ще не було забетоноване, тут стояли лавки й стіл. По суті, не так уже багато змін.

У його голосі відчулось тремтіння.

Пуаро запитав:

— І… тут це сталось?

Мередіт кивнув.

— Лавка стояла он там, під самісіньким сараєм. На ній, і лежав Еміас. Він мав звичку, інколи валятися на ній. Малює-малює, а потім відкинеться на лавку і дивиться непорушно… А то раптово зіскочить і давай накидати фарби на полотно, мов одержимий. — Він замовк. — Тому, зрозуміло, мені здалося нормальним, коли я його побачив у тій позі. Він ніби спав. Лише очі у нього були розплющені. І він… він був уже неживий. Трунок паралізує, ви знаєте. Ніякого болю…

— Хто знайшов його тут? — запитав Пуаро, хоча добре знав хто.

— Вона, Керолайн. Після сніданку. Ми з Ельзою, здається, були останніми, хто бачив його живим. Мабуть, уже тоді цикута починала діяти. В нього був дивний стан. Але краще про це не говорити, я опишу. Так мені легше.

Він круто повернувся і вийшов з «саду-батареї». Пуаро мовчки подався за ним. Вони піднялися по звивистій стежці. Вище «саду-батареї» було інше маленьке плато. Там серед густих дерев стояли стіл і лавка.

Мередіт мовив:

–. Тут мало що змінилося. Тільки лавка була не в старому сільському стилі, а просто пофарбоване залізо. Трохи твердувато на ній сиділося, зате звідси відкривався чудовий краєвид.

Пуаро погодився.

З-поміж дерев, що оддалік нагадували зображення в кінокадрі, внизу можна було побачити заворот затоки.

— Ми провели тут частину ранку, — пояснив Мередіт. — Дерева тоді були не такими великими. Звідси добре виднілися зубці «батареї». Ось тут позувала Ельза, сидячи на вежі і повернувши голову… — Він злегка стенув плечима, — дерева ростуть швидше, ніж можна подумати… А можливо, я постарів. Підемо на гору, подивимося будинок.

Вони пішли стежкою і опинилися біля будинку — старого, але ще гарного, в грузинському стилі приміщення. Біля нього були зроблені деякі прибудови, а на зеленій галявинці поблизу стояло з півсотні маленьких дерев'яних кабін.

— Хлопці знову тут, а дівчата в будинку, — пояснив Мередіт. — По-моєму, тут нема нічого такого, що могло б вас зацікавити.