Роджер Желязни - Рука Оберона

— Рендом, — вимовив я. — Це Корвін.

Я відчув його мозок, але від нього не було жодного відгуку.

Тут мене осяяло, що він скакав через Відображення, і я зосередив усю свою увагу на зміні вмісту оточуючих його Відображень. Він не міг відповісти, не втративши контролю над відображенням. Я закрив Карту долонею, перервавши контакт.

Потім я витягнув Карту Жерара. Через кілька митей виник контакт. Я встав.

— Корвін, де ти? — Запитав він.

— На кінці світу. Хочу повернутися додому.

— Давай.

Він простягнув руку. Я підняв свою, вхопився за неї і ступив уперед.

Ми знаходилися на нижньому поверсі палацу Амбера в тій вітальні, куди ми всі перейшли в вечір повернення Бранда.

Здавалося, був ранній ранок. У каміні горів вогонь. Більше нікого не було.

— Я намагався зв'язатися з тобою раніше, — зауважив він. — Бранд, я думаю, теж. Але не можу сказати напевно.

— Скільки я був відсутній?

— Вісім днів.

— Радий, що я поквапився. Що сталося?

— Нічого несприятливого. Не знаю, чого хоче Бранд. Він все питав тебе, а я не міг з тобою зв'язатися. Нарешті, я дав йому колоду і запропонував самому подивитися, чи не зможе він зробити це краще. Очевидно, він теж не зміг.

— Мене відволікли. І була сильна різниця в часі.

Він кивнув:

— Я тепер уникаю його і тоді коли він поза небезпекою. Він знову перебуває в одному зі своїх чорних настроїв і наполягає, що сам може про себе подбати. У цьому він має рацію і так воно на краще.

— Де він зараз?

— Він повернувся до своїх покоїв і був ще там, напевно, з годину тому — віддавався похмурим роздумам.

— Він взагалі виходив звідти?

— Кілька коротких прогулянок. Але останні кілька днів він сидів у себе.

— Гадаю, мені тоді краще побачитися з ним. Що небудь чути про Рендома?

— Так, — зронив він. — Кілька днів тому повернувся Бенедикт. Він сказав, що вони знайшли багато ниток, ведучих до сина Рендома. Він допоміг перевірити йому пару слідів. Один повів далі, але Бенедикт подумав, що йому краще не віддалятися занадто далеко від Амбера при нинішньому положенні, так що він надав Ренді можливість продовжувати пошук самостійно. Він повернувся, придбавши десь штучну руку — прекрасний зразок майстерної роботи. З нею він може робити все, що міг робити раніше.

— Справді? — Посміхнувся я. — Це здається дивно знайомим.

Він посміхнувся і кивнув:

— Він розповів мені, що ти приніс її йому з Тир-на-Нгота. Фактично, він хоче якомога швидше поговорити з тобою про неї.

— Та вже не сумніваюся. Де він зараз?

— На одному з аванпостів, встановлених ним уздовж чорної дороги. Тобі доведеться добиратися до нього через Карту.

— Дякую за інформацію, — подякував я. — Є що-небудь про Джуліана та Фіону?

Він похитав головою.

— Гаразд, — буркнув я і обернувся до дверей.

— Гадаю, я спершу піду побачуся з Брандом, — продовжив я.

— Мені теж цікаво дізнатися, що саме йому треба.

— Я запам'ятаю це, Жерар.

Я покинув приміщення і попрямував до сходів.

7

Я постукав у двері Бранда.

— Заходь, Корвін, — відгукнувся він.

Я зайшов, переступивши поріг, вирішивши не питати його, як він дізнався, що це я.

Його кімната була похмурим місцем: горіли свічки, незважаючи на той факт, що на дворі був день і у нього було чотири вікна. На трьох з них були закриті віконниці, четверте було лише частково прочинене. Бранд стояв біля нього, дивлячись на море. Він був повністю одягнений в чорний оксамит зі срібним ланцюгом на шиї. Пояс його був теж срібним — витончена робота у вигляді ланцюга. Він грався з кинджальчиком і не озирнувся, коли я увійшов. Він був все ще блідий, але борода його була акуратно підстрижена, і виглядав він добре вискобленим і набагато краще, ніж коли я бачив його востаннє.

— Ти виглядаєш краще, — промовив я. — Як ти себе почуваєш?

Він повернувся і оглянув мене без усякого виразу, причому напівзакритими очима.

— Де тебе чорти носили? — Різко кинув він.

— Скрізь. Навіщо ти хотів мене бачити?

— Я запитав тебе, де ти був.

— І я тебе чув, — я знову відкрив позаду себе двері. — Зараз я збираюся вийти, знову ввійти, а там подивимося. Що, якщо нам розпочати цей розмова спочатку?

Він зітхнув:

— Почекай і вибач. І чому це ви всі такі чутливі? Ну, не знаю правда… Гаразд. Може, буде краще, якщо я почну знову.

Він засунув кинджал до піхов і, перейшовши кімнату, сів у важке чорне крісло з дерева і шкіри.

— Я стривожився через все те, що ми обговорювали. І через дещо, що ми не обговорили. Я почекав стільки часу, скільки здавалося достатнім для того, щоб ти закінчив своє діло в Тир-на-Нготі і повернувся. Потім я запитав про тебе, і мені сказали, що ти ще не повертався. Я почекав ще. Я відчував нетерпіння, потім занепокоєність, що ти потрапив у засідку наших ворогів. Коли я пізніше знову запитав, то дізнався, що ти повернувся рівно настільки, щоб поговорити з дружиною Рендома — це, мабуть, була вкрай важлива розмова, після якої ти ліг спати. Потім ти знову кудись відбув. Я був роздратований тим, що ти не вважав за потрібне тримати мене в курсі подій, але вирішив почекати ще трохи. Нарешті, я попросив Жерара про зв'язок з тобою через Карту. Коли він не зумів цього зробити, я вкрай стурбувався і спробував зв'язатися сам. Часом здавалося, що в декількох випадках я з'єднався з тобою, але не зміг пробитися. Я боявся за тебе, а тепер бачу, що мені не було чого лякатися за тебе. Тому я і був різкий.

— Розумію, — промовив я. Після чого я сів праворуч від нього. — Насправді, час для мене ішов швидше, ніж для вас, так що, з моєї точки зору, я вийшов тільки на хвилинку. Ти, певно, більше оговтався від своєї рани, ніж я від своєї.

Він слабо посміхнувся і кивнув:

— Це, у всякому разі, хоч якась компенсація за мої муки.

— У мене самого теж були деякі муки, — відгукнувся я, — тому не заподіюй нових. Ти бажав для чогось мене бачити. Так викладай!

— Тебе щось турбує, — зауважив він. — Напевно, нам слід спершу обговорити це.

— Гаразд, — погодився я. — Давай.

Я обернувся і подивився на картину на стіні поряд з дверима. Це було досить похмуре зображення маслом колодязя в Мірат і двох чоловік, що стояли поблизу, розмовляючи між собою.

— У тебе характерний стиль, — зауважив я.

— У всьому.