Василь Биков - Мертвим не болить

й лежав. Чим не схованка. Але щось мене ніби штурхає — ану, Петре, давай перебігай! Не хочеться вставати, кулі свистять. Але якось устав і — через тин, ближче до хати. І тільки впав, ззаду як вибухне! Акурат на тім самім місці, де лежав.

На другому боці, біля переділки, напевно, зібралися бувалі, і в них уже інша тема:

— Куля що! Куля спритна. Тюкне і — маленька дірочка...

— Особливо якщо навиліт.

— Наче комар укусив. Буває, з рикошету яка, так само рве добре.

— Куля, куля! Осколок, ось що калічить.

— Осколок, воно конешно...

— На чверть розверне. Та ще лікарі на дві чверті розпанахають.

— Ага. Розсіченіє це називається. Я знаю. Уже вчетверте потрапляю.

А звідкись із темряви, з-поміж людського галасу пробивається тихий, розважливий голос чоловіка, в якого наболіло на душі, душа його ниє, потребує поділитися. Але не з усіма довкола, а, певно, з одним тим, хто зрозуміє, не насміється, не кпитиме.

— Розумієш, прийшов... А вона коло мене крутиться... Кажу, як живеш, Глафіро?.. Так спокійно, але зауважую, в очах миготить. А знаєш, люди мені вже шепнули... Стерво, кажу, кому зраджуєш? Радянському бійцю зраджуєш... Звісна річ, ремінь, він хоч і брезентовий, та цупкий... Ну, зав'язав мішок — і на станцію... Капітан каже: «Ти що, Сокольников, достроково?» Достроково, кажу, хочу швидше ворогів бити... «Молодець,— каже,— патріот. Беріть, товариші, приклад із рядового Сокольникова».

Накинувши на себе кожушок, через людські ноги до нас перелазить Катя:

— Ану, посунься...

— Будь ласка, сестро,— каже Юрко і послужливо відсовується, даючи їй місце під стіною. Катя мовчки сідає, накривши коліна полою кожушка.

На ліжку з п’яним задоволенням на обличчі вищирився сержант.

— Ганс, ком!

Німець з дресированою готовністю підскакує з підлоги.

— Ти за кого? Давай, кажи! Щоб усі чули.

Полонений намагається зрозуміти, але це йому не вдається, і він лише блимає очима. Сержант терпляче тлумачить:

— Ну, хто ти? Буржуй? Робітник? Фашист?

— Іх бін дойч лєрер! [7] — нарешті здогадавшись, каже німець.

Але бійці навряд чи розуміють його і запитально дивляться з кутків, із лави, з підлоги. Вони поки що відвоювалися і тепер добрі. У очах задоволення і спокій. І хоч біліють у присмерку забинтовані руки, ноги, голови, але це сприймається тепер не як біда, а майже як удача, бо головне — що живі. І коли таки ж болить десь, то хіба в тім вина ось цього тихого, послужливого і навіть боязкого, полохливого німця, що спокійно дивиться, як із кутка до нього підступає низенький, рябий, в обмотках піхотинець. Під накинутою шинеллю в нього абияк забинтоване плече. Це, здається, той, що непокоївся, чи налили німцю.

— Слухай, фріце! А чи ж є у тебе дітки? — запитує він.

Німець, не розуміючи, поглядає на нього.

— Ну, діти, розумієш? Малі, ось такі.

— Кіндер? — здогадується німець і поспішливо відповідає: — Цвай кіндер. Дава дієті...

— І в мене двоє дітей! — наче здивувався піхотинець. І його рябе обличчя сяє простодушним задоволенням.

І тоді з-під шинелей з кутка вилазить велика темна постать. Не розбираючи, що під ногами, на когось наступивши і похитнувшись, ця людина кидається до німця:

— Брешеш, гаде! Сволота ти! Ух, я тебе!

Величезний і незграбний, у промазученій тілогрійці, боєць тремтячими руками видирає з кирзової кобури наган і клацає, зводячи курок. Німець відступає на крок, руки його інстинктивно скидаються назустріч танкістові.

— Стій! — кричить з ліжка сержант.

— Ти що? — кричу я, незграбно піднімаючись з-під сніни.

Хтось ще кричить. Поруч швидше за мене підхоплюється

Юрко. Однією рукою він хапає танкіста за лікоть.

— Спокійно! Спокійно!

Сержант, зіскочивши з ліжка, заступає німця:

— Ану, сховай свою пушку! — владно наказує він.— Вояка!

— Навіщо ж дітей.. оте саме... сиротами робити? — збентежено питає віспуватий боєць. І тоді високий вибухнув:

— Ах, дітей! Таку вашу матір! Його дітей шкода! А моїх хто пожаліє?

Він б'є кулаками у свої груди Велике кістляве його обличчя спотворює лють, губи сіпаються, очі закотилися під лоба. Але хлопці не дадуть йому тут вчинити вбивство. За сержантом, понурий, стоїть німець.

— Чого ти вихопився, як Гітлер? — каже до бійця сержант і кладе руку на його плече. — Ти ж руський Руський, так? Ну що ж ти, як бандюга, пушку наставляєш? Він же полонений..»

У хаті стає тихо Чути, як у кутку стогне обпалений льотчик. Його кремезний сусіда ще раз кидає на німця ненависний погляд і неохоче повертається до товариша. Здається, конфлікт вичерпано. Сержант, перш ніж залізти на ліжко, легенько штурхає німця:

— Не дрейф, Гансику. Давай, розказуй далі...

Німець усе ще нерішуче ступає на вільніше місце.

— Іх бін найн наці. Іх бін лянд лєрер [8] ,— доводить він притишеним голосом.

Я опускаюся біля стіни, поруч сідає Юрко. Катя, щільно загортаючи поли кожуха, каже:

— Не вірю я йому.

— Ну, чому,— не погоджується Юрко.— Бувають і серед них люди. Якщо робітники. Чи вчителі.

— Гад він, а не вчитель.

— Чому ж так?

— Так.

— Ге! А це що таке? — дивується сержант. У нього в руках ковпачок від Юркової фляжки, у який він наливав сусідові по ліжку. Ковпачок стоїть неторканий

— Гей, земляче! Ти що махлюєш?

Він обережно штовхає пораненого в плече, той ще недавно важко стогнав, а тепер і не ворухнеться.

— Гей! — сержант схвильовано приглядається до обличчя.— Ось тобі й маєш! Він «уже»!..

До ліжка підходять санітари піднімається від стіни Катя. Вони довго намацують пульс у бійця та, здається, той справді-таки «вже»

От холера! — не стримує досади сержант.— І сто грамів не допив, дивак...

Санітари похмуро, мовчки і незграбно, за поли шинелі, стягують тіло з ліжка і, напустивши холоду виносять його з хати, їм допомагає німець, який потім, не знаючи, куди подітися, тупцяє біля порога. Але його відразу примічає сержант

— Гансе, ком сюди! Місце є. Ну а плакати не будемо. За здоров'я земляка! — каже він і спритно перехиляє ковпачок. Німець поштиво сідає на ліжко.

— На здоровє!

Сержант крекче від задоволення і ляскає німця по плечу:

— Правильно, Гансе. А де ти так по-російському навчився?

— Расіше шпрехен? О, біль фаль,— скромно відповідає німець.

Фаль! Ніби знайоме слово, та я вже не пам'ятаю, що воно