Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

ні плоттю, ні нервами, ні почуттями, лишився і пісок, і глина, і нарінок, і гори, і розлогі долини; лишилася річка, що рік-річно то замерзатиме, то скресатиме. Коли все сказано, все зроблено, виявляється, що гралося нечесно, фальшивими костями! Але хто ж виграв? Уже ж не ті, хто вмер, а вмерли всі. І не Життя, цей шулер над шулерами, шахрай над шахраями. Ні, звісно, не Життя, воно тільки вічно квітучий цвинтар і вічна похоронна процесія…

На мить він повернувся в дійсність, побачив широчезну річку, птаха, що сидів на прові човна й не спускав з людини зухвалих очей. Але все це тільки блимнуло перед ним, і він знову поринув у дрімотні роздуми.

Життєва гра має кінець, і шкода його уникнути. От і він дограв до кінця… так, до кінця. Ну, й що з того? Знов і знов вертався він до цього питання.

Буйний День був байдужий до всіх сучасних релігій. Він виробив собі власну свою релігію чесних учинків і чесної гри з іншими людьми, і в марні розважання про майбутнє життя не вдавався. Усе кінчається разом зі смертю.

Він завжди в це вірив і не боявся. Ось і тепер човен лежав на льоду, на п'ятнадцять футів над водою, а він не мав сили поворухнутись, умлівав від знесилля, але, як і перше, знав, що разом зі смертю всьому край, — і, як і перше, не боявся. Його переконання були прості, але тверді, і їх не міг захитати перший — чи краще сказати, останній — спалах тваринного страху перед смертю.

Перед очима в нього вмирали й люди, й тварини. Цілі десятки таких смертей пригадалися йому. Він бачив живі істоти знов такими, як тоді, і вони його не лякали. Та й чому б? Вони повмирали, вони давно вже мертві. І їм тепер байдужісінько. Вони не лежать животом поперек човна, чекаючи смерті. Вмерти не тяжче — навіть легше, ніж він уявляв, і він тепер уже й радів, що його смерть так близько.

Перед ним постала інша картина. Він побачив місто своїх мрій, золоту столицю Півночі, що жила гарячковим життям. Вона примостилась над Юконом, на високому березі, розляглася широко по площині. Він бачив річкові пароплави у три ради при березі, тартаки в роботі й довгі собачі запряги з важкими вантажними саньми, що везли припаси для копалень, а далі — гральні, банки, біржі, марки, бляшки, все, що потрібне для великої гри, незмірно більшої, ніж він коли бачив. Який жах — покинути це все, покинути тоді, коли серце віщує близьке щастя, коли вже підходить велике золото! На цю думку життя затріпотіло йому всередині й знов почало нашіптувати свою давню брехню.

Буйний День ізсунувся з човна і, зіпершись на нього спиною, сів на лід. Він хотів не проґавити тієї гри, А чом би й ні? У його виснажених м'язах ще знайдеться хоч трохи сили, аби тільки її зібрати! Тоді він підійме корму й спустить човна на воду. Зовсім не до речі в голові звідкись постала думка, що треба купити в Гариера й Ледю частку їхньої займанщини на Клондайку. Вони, звісно, продадуть третину дешево. Якщо золото виявиться на Стюарті, у нього буде селище Елама Гарніша, і він своє візьме, а якщо на Клондайку, то й тоді дещицю матиме.

А тим часом треба зібрати всю силу. Він простягся на льоду на ввесь зріст, долілиць, і з півгодини пролежав спочиваючи, без руху. Коли він звівся на ноги, йому на мить потемніло в очах, але він переміг себе і взявся до човна. Він добре розумів своє становище: коли зразу не пощастить, то вдруге він уже не спроможеться нічого зробити. Для цієї першої спроби треба докласти геть усієї снаги, що він зуміє знайти в собі, і після того в ньому вже не залишиться нічогісінько.

Він цупив і цупив угору корму човна, вкладаючи в то зусилля всю свою істоту, витрачаючи себе всього, і душу, й тіло на цю останню спробу. Корма трохи піднялась. Гарнішеві здавалося, що він умліває, але він усе цупив і цупив. Човен піддався і неначе почав сунутися вниз. Зібравши рештки сили, Буйний День перехилився й лантухом упав у човен на ноги Ілайджі. Він лежав, навіть не пробуючи підвестись, і, стежачи за верховіттям дерев, відчував, що човен сунеться чимраз швидше. Ось він шубовснув у воду, закрутився, ударився об берег так, що долетіли льодові скалки, знов закрутився, ще раз ударився, ще раз — так разів з десять — і поплив за водою.

Буйний День прийшов до пам'яті і, глянувши на сонце, побачив, що минуло кілька годин. Він здогадався, що спав. Сонце вже звернуло з полудня. Він доволікся до корми й сів. Човен плив посеред річки. Назустріч бігли лісисті береги, облямовані блискучою кригою. Спереду пливла велика, вивернута з корінням сосна. Вода прибила човна до неї. Буйний День переліз уперед і прив'ядав чал до кореня. Дерево, глибше затоплене у воді, пливло швидше. Чал ураз натягся, і човен поплив мов на буксирі. Кинувши останній затьмарений погляд на береги, що хилялись у всі боки, та на сонце, що гойдалось на небі, як те вагадло, Буйний День загорнувся в своє хутро, ліг на дно й заснув.

Була вже ніч, коли він прокинувся знову. Він лежав горілиць, дивився на зорі й слухав тихий гомін води. Човна раптом сіпнуло: дерево попереду враз прискорило свій плав. Невелика крижина стукнула його збоку і шкребнула до облавку.

«Отже, кригоплав таки не здогнав нас», — подумав він і, заплющивши очі, знову заснув.

Коли він прокинувся втретє, був уже білий день. Сонце стояло на полудні. Доволі було Гарнішеві одного погляду на далекі береги, щоб побачити, що це вже могутній Юкон. До Шістдесятої Милі тепер, мабуть, недалеко. Він почувався знесиленим до краю, в голові морочилось, рухи були незграбні й непевні. Насилу-насилу, зовсім захекавшись, він звівся й сів, поклавши поруч рушницю. Зі свого місця він не міг бачити, чи Ілайджа ще дихає, чи ні, а дістатись до нього шкода було й гадки, занадто далеко.

Буйний День знову поринув у свої роздуми-марення. Часами на нього находила якась порожнеча, коли він ані спав, ані був непритомний, а проте нічого не бачив. Йому тоді здавалось, неначе в нього в мозкові розчепились якісь трибки. І отак, з перервами, він думав про своє становище. Він ще живий і, очевидно, буде врятований, але як це сталося, що він