Ю. Несбе - Син

чином, відсутній в’язень не може перебувати в жодному із загальних приміщень.

– Мабуть, він залишив свою камеру, коли Йоганнес відімкнув усі двері вчора ввечері з диспетчерської, – припустив Ґолдсруд, стоячи в дверях.

– Боже милостивий! – прошепотів Харнес і за звичкою притиснув пальцем перенісся, ніби поправляючи окуляри, що там сиділи, аж доки він торік сплатив п’ятнадцять тисяч крон готівкою за лазерну хірургію в Таїланді. – Якщо він зник…

– Стули пельку, – прошипів Франк. – Він не проскочить повз охоронців. Він іще десь тут. Ґолдсруде, підняти тривогу! Блокувати всі без винятку двері – ніхто не заходить і не виходить!

– Але я маю відвезти своїх малих до…

– Включаючи тебе.

– А як бути з поліцією? – похопився один із співробітників в’язниці. – Їх же належить поінформувати?

– Ні! – гаркнув Франк. – Лофтус іще на території Статена, я сказав! Нікому ні звуку!

Арілд Франк люто зиркнув на старого. Він замкнув за собою двері, попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого з тюремної обслуги.

– Де Сонні?

Йоганнес лежав на своєму ліжку, протираючи очі від сну.

– Хіба він не в своїй камері?

– Ти сам знаєш, що його там немає.

– Тоді він, мабуть, утік.

Нахилившись, Франк схопив старого за футболку і «за петельки» притягнув до себе.

– Проковтни свої смішки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нічого не бачила, так що він має бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш мені, де він є, можеш забути про лікування свого раку.

Франк помітив вираз здивування на обличчі старого.

– А! Не тіш себе ілюзіями про лікарську таємницю – у мене скрізь очі і вуха. То де він може бути?

Франк відпустив Йоганнеса, і той упав головою на подушку. Старий пригладив своє ріденьке волосся і зчепив долоні за потилицею. Відкашлявся.

– Знаєш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волі ніхто мене не чекає. А мої гріхи мені тепер відпущені, так що вперше я маю нагоду піти нагору, а не під спід. Може, мені слід-таки цим скористатися, доки є шанс? Як гадаєш, гере начальнику?

Арілд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилітали.

– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоїх гріхів не був відпущений. Бо за Бога тут я, і я можу тобі гарантувати повільну і болісну смерть від раку. Я подбаю, щоб ти гибів тут, у цій камері, тимчасом як тебе пожиратиме рак, і щоб ти навіть здалеку не побачив ані крихти знеболювальних. І ти, повір мені, не будеш першим.

– Нехай ліпше так, ніж у те пекло, яке тобі, начальнику, чорти розтоплюють.

Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, сміхом.

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рації уточнив стан речей. Так само жодних слідів Сонні Лофтуса. Франк усвідомлював, що дуже скоро керівництво в’язниці змушене буде оголосити втікача у розшук.

Він увійшов до камери 317, важко опустився на ліжко й обвів поглядом підлогу, стіни і стелю. Він не міг, нехай йому грець, повірити в це. Він схопив Біблію з тумбочки і жбурнув нею об стіну. Книга, розгорнувшись, упала на підлогу. Він знав, що Волан проносив у Бібліях героїн, тож без подиву вздрів понівечені наскрізь сторінки. Пошкоджене віровчення, розірвані речення, що втратили сенс.

Він вилаявся і жбурнув об стіну подушкою.

Він дивився, як вона приземлилась на підлогу. Він вирячився на волосся, що з неї вилізло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаної бороди і пасма якогось довгого прядива. Він копнув подушку. З неї вилізло ще більше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свіжопоголений.

Тієї ж таки миті він нарешті наче прозрів.

– Нічна зміна! – заволав у рацію. – Перевірити всіх офіцерів, що пішли після нічного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Він знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запізно щось робити. Він підвівся і копнув стілець з такою силою, що той врізався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.

Водій автобуса дивився на офіцера пенітенціарної служби, що спантеличено розглядав квиток і п’ятдесят крон, отримані як решта з його стокронової банкноти. Що чоловік служить у тюремній системі, можна було визначити за уніформою, яку він мав на собі під довгим пальтом, та ідентифікаційною карткою з прізвищем Сьоренсен і не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не їздив, еге? – запитав водій автобуса.

Недбало підстрижений офіцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проїзний заздалегідь, то за поїздку виходить усього двадцять шість крон, – пояснив водій, але з виразу обличчя пасажира зрозумів, що навіть така ціна видалась йому грабіжницькою. Це була типова реакція тих, хто не їздив автобусом в Осло впродовж кількох років.

– Дякую за інформацію, – озвався пасажир.

Від’їжджаючи від тротуару, водій автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водій не знав, чим його той так зацікавив. Можливо, голосом. Таким теплим і щирим, ніби він і справді дякував від усієї душі. Водій бачив, як він усівся і став дивитись у вікно з таким виглядом, як ті з іноземних туристів, котрі час від часу випадково потрапляють у міський автобус. Бачив, як він витяг зв’язку ключів з кишені пальта і став вивчати їх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальної гумки з іншої кишені.

Далі водій мусив зосередитись на шляховому русі.

Частина друга

Розділ 12

Арілд Франк стояв біля вікна у своєму кабінеті. Він подивився на годинник. Більшість в’язнів-утікачів відловлювали у перші дванадцять годин. Пресі він означив цей термін, як «перші двадцять чотири години» заради можливості назвати результат швидким, навіть якщо пошуки заберуть більше ніж дванадцять годин. Але вже пішла двадцять п’ята година, а у них досі не було бодай якоїсь зачіпки.

Він щойно побував у великому офісі директора тюрми. У тому кабінеті з убогим краєвидом. І чоловік із вбогими поглядами, власник того кабінету, зажадав пояснень. Директор в’язниці був у кепському гуморі, оскільки він був змушений завчасно повернутися із щорічної Нордичної тюремної конференції в Рейк’явіку. По телефону з Ісландії він учора повідомив, що особисто контактуватиме з пресою. Він любив виступати в засобах масової інформації, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу відкинув такий варіант, заявивши, що такі речі приховувати від громадськості вони не мають права. По-перше, Сонні Лофтус – убивця, тому громадськість належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото