Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

– Ну, чому ж?…

– Особливо небезпечні там дві. Прісенька й Евжені. Ще, може, покоївка Мотря, але то вже залежатиме від актриси. Найбільша хвойда Евжені, вона таке з себе корчить, що постійно зривається на покручену французьку. Ти її не виправляй, не викрикуй із зали, бо так у Квітки– Основ’яненка, – пояснила мені, тупому, Ангел. – І взагалі…

– Що взагалі?

– Де ти зараз? Я чую такий шум, наче ти вже в театрі.

– Та ні, – кажу. – Це я в їдальні.

– Так пізно?

– Буває.

– Що давали на вечерю?

– Голубці, вареники… уманське пи… пирожне.

– Тістечко?

– Ну, так, уманське тістечко… жигулі… жи… жи… жиле…

– «І їли бублики, кав’яр…» – Ангел уже починає кепкувати з мене і цитує Івана Петровича.[9] – Пили сикизку, деренівку, дулівку кримську, що там ще?

– «Но зла Юнона, суча дочка, розкудкудакалась, як квочка…»

– Мушля, йди спати!

– «Енея не любила – страх; давно уже вона хотіла, щоб його душка полетіла к чортам…»

– Відбій, Мушля, відбій!

Ну, ось і кінець розмові. А що я такого сказав?

Ми поволі виплутуємося з шинку, і, коли вже стою на порозі, я раптом чую вигук котрогось із греків:

– Рєбята, ми с вамі!

Я навіть не розібрав, котрий із них подав голос, і спершу не зрозумів, що він мав на увазі. Мені подумалося, що вони просто хочуть з нами кудись іти. А потім до мене дійшло. І на душі стало так тепло, наче попереду не було ніяких прощань, розтавань і розлук, а моя козачка Ангел десь зовсім близько пасла на лужку мого коня…

11

Увечері загинув ще один наш товариш.

У Широкиному. Осколок від АГС влучив у голову. Був у касці, бронежилеті, та воно вже як прилетить – то прилетить. Не питає.

Він теж був із ультрас. Я знав його ще відтоді, коли він ходив з іржавим автоматом. Без каски і броника. Замість каски він привіз у мішку футбольного м’яча та голкіперські рукавички і, де тільки міг, просив, щоб йому побили по воротах. Ставив два камінці замість штанг або знаходив ворота поміж деревами – там, де вони були, – і зодягав рукавички.

Він дуже красиво падав на м’яч. Упіймає його, ще й перекотиться через спину. В’юнкий був, спритний, мов кішка.

Іноді ночами він хропів, коли лягав не на той бік. Я штовхав його, обіцяючи запхати в писок рукавицю. А ще, п’ючи чай, він голосно сьорбав. Пояснював це тим, що гарячий чай можна випити швидко тільки сьорбаючи, адже тоді він розпиляється в роті й не так обпікає. Усе рідке і гаряче він сьорбав. От, здається, і всі його шкідливі звички. Гинуть найкращі. Я теж, коли зі мною щось таке трапиться, стану найкращим. У мертвих немає недоліків. Вони не хропуть, не сьорбають, не курять, не п’ють, не порушують жодних статутних норм. У них тільки один недолік – вони мертві.

Коли хтось із наших гине, я вже не відчуваю болю, а про сльози годі й говорити. У мене тільки щось відвалюється всередині, відколюється, як камінець, і з кожною смертю мене стає менше.

Ні, брешу, одного разу я плакав. Коли загинув Білаз. Подзвонили, що в Павлополі хтось вивісив «деенерівський» прапор. Хлопці, не довго думаючи, помчали туди на пікапі. Зняли двох снайперів. Як? Спитайте у Метро. Це його рук робота. Ще міг би розповісти Амброс, але його вже немає. Метро лише сказав, що то була цікава снайперська парочка. Один старший, а другий йому в сини годиться. Ну, довелося прибрати обох. І все було б добре, та пікап наскочив на фугас.

Забирати поранених поїхали Солдат, Джиґун, Тихий і Змій. Потім Солдат розповів, що від Білаза залишився один самовар. Йому відірвало все – руки, ноги, голову, й тому Солдат так холоднокровно сказав: самовар. А я забився в якийсь куток, щоб мене ніхто не чув і не бачив, бо раптом почав захлинатися повітрям: як же так? – він же був серед нас найкращий, найхоробріший, найдобріший, а тепер… самовар. У нього були найпрудкіші ноги, найміцніші руки, хай і з чорними підковами гару під нігтями, якого неможливо було відмити, він мав найсвітлішу голову, а тепер їх – ніг, рук, голову – не можна навіть покласти в труну.

Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто. Нам не подобається те, що відбувається в Києві, хоча ми того Києва не бачимо. Але ми знаємо, що коли в столиці готується якась серйозна протестна акція, тут, у нас, починаються скажені обстріли. Таке враження, що хтось прямим дротом дзвонить до Путіна і просить посилити вогонь, аби відволікти увагу людей. Аби вони потерпіли, поки закінчиться війна.

Ми не любимо тих, що в Києві. Ми знаємо, що до дня звільнення Маріуполя вже підписані укази про нагородження орденами «За мужність» чи якими там ще, не пам’ятаю, але наших хлопців у тому списку немає. Про це соромно говорити, ми ж не за нагороди воюємо і навіть не знали б, що такі існують, якби їх не роздавали тим, кого ми тут ніколи не бачили. А якщо й бачили, то хіба у складі якоїсь наглядової інспекції чи іншої трясці, яка ось і недавно провідала нас, від чого я дістав травму лівої руки.

Красивий, підтягнутий, в американському камуфляжі, що гостро пах магазином, цей барига переконував мене розпочати маріупольські врочистості о другій дня, бо саме на цю годину зручно прибути йому та ще там одному генералові (мабуть, то вони вдвох привиділися мені біля соняшникового поля під Іловайськом), а я, трохи причетний до цієї дати та її відзначення, сказав, що ні, в Маріуполі о цій порі спека, люди не вийдуть, тому все розпочнемо о шостій.

– Як це не вийдуть? – витяг він без того довгобразе лице. – Тринадцяте червня припадає на суботу, вихідний, хто захоче, той вийде. Так що питання обговоренню не підлягає.

– Ще й як підлягає, – сказав я.

І тоді в нього вирвалася фраза, якої йому не треба було казати:

– Ти вибач, – зміряв він мене веселим поглядом, – але ти ще шнурок, щоб керувати парадами. І хто ти такий, щоб давати мені вказівки?

Я винувато опустив голову і побачив його красиві штиблети жовтого кольору, які пахли новенькою шкірою (щось тоді дуже загострився у мене нюх), а