Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

відчуває не так, як ви думаєте — земля, ґрунт, а як живу істоту. Що про неї розказувати? Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило.

На другий день голова колгоспу сам відвіз журналіста у район. Той весь час замислено дивився на дорогу і мляво відгукувався на розмову. А біля райкому партії швидко вийшов із машини, потиснув йому руку й пішов. Голова хотів і собі йти за ним, потім передумав, сів у машину й поїхав додому. Кожного дня перегортав усі республіканські газети, які приходили в контору і додому А коли вже трохи почав заспокоюватися, побачив заголовок «Польова царівна». Хвилюючись, почав читати, дочитав останній абзац і відклав газету. Посміхнувся: «Виручила. Ну й добре, хоч на цей раз». Потім обличчя спохмурніло, і він зосереджено уткнувся очима у папери, що лежали перед ним. Тільки майже через годину знову відкрив газету, передивився статтю й поклав собі у стіл.

Олену ж у селі почали звати — Цариця. Спочатку жартуючи, потім позаочі, особливо чоловіки, хто з насмішкою, а хто й з повагою. А Тит Феодосійович, коли був у доброму гуморі, звертався не інакше як: «Ти, цариця нашенських полів…»

Яра пшениця вродила майже сорок центнерів із гектара, й Олена раділа, наче мала дитина.

— Всю, до останнього зерняти, на насіння, — розпорядився Тит Феодосійович.

Але через кілька днів голові зателефонували з райкому партії:

— Ти чого, Даниле Павловичу, яру пшеницю на елеватор не везеш?

— Дак а скільки її там — жменя, — упалим голосом промовив той. — Хотіли розвести, щоб…

— А я тебе не питаю, що ви хотіли. Вези пшеницю, якщо не хочеш мати неприємностей, — голос завідуючого відділом сільського господарства звучав роздратовано.

— А мені до них не звикати, — відрізав Данило Павлович і першим поклав слухавку. — Сучий син, — промовив, дивлячись на телефонний апарат. — Спочатку вирости її, а потім будеш командувать. Лякає він…

Уперше за роки навчання в академії Олена хвилювалася, збираючись на чергову сесію. Намагалася обдурити себе, що їй байдуже, зустрінеться чи ні у Києві з Мельниченком, але серце починало схвильовано битися, коли уявляла ту зустріч. Подовгу розглядала одяг, що брала з собою, міряла, прискіпливо роздивляючись у дзеркалі.

— Мамо, і мене візьми, — просився Іван, дивлячись, як материні речі одна за одною лягають у невеличкий чемодан. — Я теж хочу до Києва.

— Лягай і ти в чемодан, — жартувала з нього Олена.

— Ага, — знічувався хлопчик, — я ж не спідниця. Я хочу ногами. Візьми, мамо, — благально дивився їй в очі. А коли зрозумів, що не допроситься, заплакав і пішов шукати діда, щоб той пожалів.

Перші дні Олена підходила з надією до академічного корпусу, вдивлялася у студентів, але знайомого обличчя не було. Хоча й чекала, все ж розгубилася, коли почула знайоме:

— Привіт, Шахразада! Я тебе ледь розшукав у цій альма-матері майбутніх голів колгоспів.

Він був зовсім іншим, ніж тоді, влітку. Вишуканий одяг, насмішкуватий погляд, упевненість у кожному русі. Побачив розгубленість Олени, спитав:

— Ви, здається, зовсім не чекали бідного журналіста?

— А чому я мусила вас чекати? — вона трохи оговталась, і його самовпевненість здалася неприємною. Хотіла йти, та він заступив дорогу.

— Ого, які ми. Але повинен вам нагадати, що ви не на своєму полі й отой тролейбус — не ваш мотоцикл, який ви змусили мене, мов ішака, тягнути на собі стільки кілометрів.

Олена засміялася.

— Хто ж вам винен? Надіюсь, ви не прийшли мститися і змушувати мене упрягатися в тролейбусні голоблі?

— Ні, — відповів Володимир без усмішки. — Я просто скучив. Давайте вашу сумку. — Він простягнув руку за сумкою, у якій лежали конспекти і книги. — Я пропоную, — перейшов знову на жартівливий тон, — для ближчого знайомства поблукати трохи містом.

— Скажіть, — запитала, коли сиділи за столиком маленької кав’ярні, — чому ви написали інший матеріал, а не той, за яким приїхали?

Володимир відповів не відразу Кілька разів відпив гарячої кави, потім поставив чашечку на стіл.

— Я мало розуміюся на сільському господарстві, та дещо побачив за вашими побрехеньками. В газеті я ще недавно, небагато їздив, але село ваше якесь особливе. — Помовчав, знову відпив каву, глянув Олені в очі. — Може, тому, що в ньому живете ви?

Олена зашарілася.

— Мене просили у райкомі розкритикувати ваш колгосп, — продовжував дивитися Олені в обличчя, — але, як бачите, не зміг. А вам сподобався мій матеріал?

— Він не про мене, — сумно посміхнулася Олена. — Я інша. Ви побачили тільки красиве поле й мене на ньому, а скільки всього… — Замовкла, подивилася за вікно кав’ярні, за яким сюди-туди снували перехожі. — Там важка праця. І жити у селі важко. Хліб ростимо, а до нас його завозять раз на тиждень, і хто не хоче день стояти у черзі, ніби після війни, той пече свій. Ковбасою та маслом у Києві завалені магазини, а що бачать селяни? Ржаві оселедці, старі консерви, залежалий товар. Ви були у наших магазинах? — Володимир заперечливо хитнув головою. — Отож. Після столичного багатства не завадило б зайти та подивитися, що від того багатства залишається селу. Та про це чомусь не прийнято писати.

Володимир тепер дивився не на Олену, а на чашечку, яку тримав у руці, а коли вона замовкла, підвівся й пішов замовити ще каву, потім знову сів за столик, посміхнувся і запропонував:

— Давайте змінимо тему. Мені жаль, але ви самі були тоді не дуже балакучі, от і довелося дещо домислювати.

Розмова не в’язалася. Олена подумки картала себе за відвертість.

Потім подивилася на годинник:

— Мені час, а то не пустять у гуртожиток.

Ішли теж мовчки — хоча юнак кілька разів намагався розповідати про щось із журналістської практики, та Олена не підтримувала розмови. їй було ніяково за себе. Хотілося швидше сказати цьому самовпевненому денді «до побачення», і нехай що буде. Але той зупинився перед гуртожитком, глянув на освітлені вікна:

— Я ніколи не жив у гуртожитку — там, мабуть, весело? Звичайно, весело, — відповів замість Олени. — Давайте зустрінемося завтра, — запропонував несподівано.

Вона простягла руку за сумкою, взяла, кивнула:

— До побачення, — і пішла до дверей.

Він приходив щовечора. Насмішкуватість в очах змінилася лагідною уважністю, й Олені здавалося, що з кожним днем світ змінюється для неї. У тому світі вона почувалася щасливою.

На Жовтневе свято, взявшись за руки, йшли Хрещатиком у кінці якоїсь колони. Попереду грав духовий оркестр, то з одного, то з іншого боку лунали пісні, здебільшого революційні. На вітрі тріпотіли десятки кумачів і транспарантів. Урочистість свята охопила обох, а