Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

осонні, об’ївшись пісень. Ледве почув він, як усе співає, так і лопнув зі злості.

Материнське щастя

Гарячого літнього дня вивела гуска своїх маленьких жовтеньких гусенят на прогулянку. Вона показувала діткам великий світ. Цей світ був зелений і радісний — перед гусенятами простягнувся величезний луг. Гуска навчала діток скубти молоду травичку. Травичка була солодка, сонечко тепле й ласкаве, моріг м’якенький, світ співав багатьма голосами жучків, метеликів, комах. Гусенята були щасливі.

Коли це налетіла чорна хмара, на землю впали краплі дощу. А потім посипались чималі, як горобині яєчка градинки. Гусенята прибігли до мами, вона підняла крила й накрила ними дітей. Під крильми було тепло й затишно, гусенята чули, як нібито звідкись іздалеку долинає гуркіт грому, виття вітру й стукіт градинок, їм навіть стало весело: за материнськими крилами твориться щось страшне, а вони в теплі й затишку.

Потім усе вщухло. Гусенятам захотілось мерщій на зелений луг, але мати не піднімала крил. Гусенята вимогливо запищали: «Випускай нас, мамо».

Тихо підняла мати крила. Гусенята вибігли на траву. Вони побачили, що в матері крила зранені, вирвано чимало пір’я. Мати тяжко дихала. Але світ навколо був такий радісний, сонечко сяяло так яскраво й лагідно, жучки, бджоли, джмелі співали так гарно, що гусенятам чомусь і на думку не спало поцікавитись: «Мамо, що з тобою?» І коли одне найменше і найслабше гусеня підійшло до мами й запитало: «Чого в тебе зранені крила?», — вона тихо відповіла: «Все добре, мій синку».

Жовтенькі гусенята розсипались по траві. Мати була щаслива.

Сяйна Вершина і Кам’яниста Стежка

Подорожній стоїть під високою-високою горою. Вершина покрита вічним снігом, а внизу, біля підніжжя, цвітуть троянди. Подорожньому треба піднятися на високу Вершину. Він рушив у дорогу.

Іде день, іде другий. До Вершини гори веде вузенька Кам’яниста Стежка. Глянув Подорожній на Вершину. Вона сяє в променях сонця. Другої ночі Подорожній ночував серед холодного каміння.

Уранці проснувся й знову побачив перед собою Сяйну Вершину. У променях ранкового сонця вона була рожева. Пішов далі Подорожній Кам’янистою Стежкою. Важко йому дихати, ледве ноги пересуває. На кам’янистій Стежці то камінь гострий, то яма, то вибоїна.

Зітхнув Подорожній, витер піт і питає:

— Скажи, Кам’яниста Стежко, чого так важко тобою іти?

— Бо я веду до Сяйної Вершини, — відповідає Кам’яниста Стежка.

Поздоровляємо

Урок у другому класі. Галя підносить руку.

— Що ти хочеш сказати, Галю? — питає Ганна Олексіївна.

— У Марійки братик народився, — сповіщає Галя.

А Марійка — це її подруга. Діти оглядаються з цікавістю на Марійку. Дівчинка аж знітилася.

— Як це добре! — каже Ганна Олексіївна, вона підходить до Марійки й цілує її. — Поздоровляємо Марійчину маму з сином, а Марійку з братиком.

У класі тихо-тихо.

— А що це значить — поздоровляємо? — питає Микола.

— Це значить, що в Марійчиної мами, у татка й у самої Марійки — велике щастя. Народилась людина — й принесла щастя багатьом людям.

У Марійчиної мами народився син.

У Марійчиного тата народився син.

У Марійки народився брат.

У Марійчиного дідуся народився онук.

У бабусі Марійчиної народився онук.

У дядька Марійчиного народився племінник, небіж.

А в нас народився новий приятель.

Он скільки людей стали щасливіші.

Он скільком людям приніс Марійчин брат щастя.

Он чого ми поздоровляємо.

Поздоровляємо — це значить: радіємо разом із Марійчиними мамою й татом, бабусею і дідусем, і з дядьком Марійчиним.

Діти радісно загомоніли:

— Поздоровляємо… Поздоровляємо…

Дерево для невідомого друга

Прийшла весна. Першокласники навчилися читати й писати. Вчителька й каже:

— Діти, давайте посадимо деревця на спомин про наше дитинство. Нас у класі тридцятеро — хай кожен посадить своє дерево.

Діти радо взялися до роботи. Викопали ямки, налили в них води, наносили перегною. Привезли маленькі саджанці — ялинки.

І вчителька викопала ямку.

Але для чого ще одна — тридцять друга ямка?

— Це для хлопчика, що приїде до нас із далекого краю… — каже вчителька. — А може, дівчинка приїде… Ось ми для невідомого друга й посадимо дерево.

Посадили класом тридцять двоє дерев і стали доглядати. Улітку поливали, взимку обгортали снігом, щоб деревам тепліше було. Дерева росли пишні, гіллясті.

Минав час. Ось уже діти й другий клас закінчили, третій і до четвертого перейшли — а невідомого друга немає, жоден новий учень не приїхав до села.

Ті діти вже юнаки й дівчата, вже й школу закінчують, а невідомий друг не приїздить.

Ялинки виросли, стали стрункі, гіллясті. Напередодні закінчення школи прийшли юнаки й дівчата до своєї ялинкової алеї. Прийшли, щоб помріяти про невідомого друга.

«Не може бути, щоб невідомий друг не зустрівся, — думали хлопці й дівчата. — Хіба може бути самотньою тридцять друга ялинка?»

Не варіть курчат

Малий Тарасик побачив, як квочка встала з гнізда. Він мерщій заглянув у гніздо й побачив велике диво: з яєчка виглядало курча.

Квочка напилася води й вернулася на своє місце, а Тарасик сидів, мов зачарований. Він не міг діждатися, коли квочка знов устане. Йому кортіло дізнатися: що там робиться. Невже з кожного яєчка вилізе курчатко?

Так воно й сталося. Наступного ранку квочка сиділа вже не в гнізді, а на підлозі. Під нею пищало двадцятеро курчаток.

Зачудований Тарасик тільки хотів запитати матір про диво дивне, аж бачить: мати в руці тримає троє яєчок. Одне з них вона вже опустила в окріп, а друге ось-ось має опустити.

— Мамо, що ви робите! — скрикнув Тарасик. Здивована мати обернулась.

— А що я роблю?

— Не варіть! — крізь сльози просить хлопчик. — Там же курчатка…

Мати усміхнулась.

— У цих яєчках немає курчаток, — мовить вона.

— А де ж вони беруться? — питає Тарасик, витираючи сльози.

Чи можна перехитрити сонечко

Одного разу заходить до класу вчителька й каже:

— Діти! На колгоспному току лежить пшениця. Скоро почнуться дощі. Треба занести її в комору. Допоможімо людям.

Діти з радістю зійшлися після уроків на роботу. Один тільки Павло не прийшов. Всі працювали, а Павло дома сидів. Наступного дня діти й питають Павла:

— Чого вчора не був?

Павло каже:

— Мама хвора… Треба мамі допомагати…

Діти й повірили товаришеві. Справді треба матері допомагати.

Але ось сталося несподіване. На великій перерві до школи приходить Павлова мама. Вчителька саме стояла на подвір’ї. Біля неї гралися учні. І Павло м’яча ганяв.

Павлова мати підходить до вчительки й просить:

— Допоможіть, будь ласка. Не хоче мій син нічого робити: ні води не принесе, ні хати не підмете…

Почувши ці слова, діти