Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

Син побачив на полиці маленьку лопатку.

— Тату, — просить, — купіть і мені лопату. І я копатиму. Прийшли вони додому, сіли обідати. Батько з матір’ю їдять великими ложками, а син — маленькою. Потім батько бере лопату й іде город копати. Син бере свою маленьку, щоб із батьком копати, та батько йому:

— Іди зі своєю лопаткою піском грайся…

Пішов син із лопаткою до купи піску, погрався трохи. Та швидко йому те набридло й він поклав під ліжко лопатку.

Так і лежить вона під ліжком. А маленька ложка лежить поруч із великими ложками. Як тільки сідають обідати, батько й мати беруть великі ложки, а синові дають маленьку.

А лопатка під ліжком лежить.

Лижі й ковзани

Восени Борисові батько купив ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.

Думає Борис, що краще — ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь — і в селі, і в лісі. А на ковзанах — тільки на ставку.

От і каже Борис Євгенові:

— Поміняємось, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.

Помінялись.

Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить дома з лижами.

Узяв Борис лижі, поніс до Євгена й каже:

— Не будемо мінятись… Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.

Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав.

Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, килимом устеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку.

Катається Євген на лижах, а Борис сидить дома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.

Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:

— Ні, Євгене, таки поміняймось… Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.

— А як завтра сніг розтане? — запитав Євген.

Купа сміття

У кінці шкільного подвір’я, біля тину, лежала купа сміття. Спершу це був маленький смітничок, а потім — смітник і, нарешті, він перетворився на величезну купу.

Величезна купа усе збільшувалася, хоч вона й так була велика. Сюди викидали папірці, згрібали до неї сухе листя…

Купу цю бачили всі, але ніхто не звертав на неї уваги. Кожен думав: кудись же й сміття треба викидати; мабуть, вона потрібна тому, що на світі є сміття.

Та ось одного разу весною на шкільне подвір’я вибіг із класу гомінкий гурт дітей. Вони викопали ямку й посадили кущ троянди. Тепер щодня приходили до свого куща, поливали й раділи: ось на кущі розвинулись бруньки, появились листочки. І от настав теплий весняний день, коли на кущі загорілася велика червона квітка. Вона була така красива, що до троянди збіглися всі учні й учителі. Милуючися красою квітки, всі тут звернули увагу на купу сміття. І всім стало соромно від однієї думки: хіба ж тут може бути смітник?

Кожному подумалось: це я винен. Коли б раніше звернув увагу на цю купу сміття, її давно б уже тут не було.

І от до купи сміття під’їхав віз. Учні й учителі взяли лопати, скидали сміття на віз і вивезли його на гноївню.

Безсмертний

Вітько ніколи не бачив батька. Йому тепер одинадцять літ. А коли було три місяці, його батько, льотчик-винищувач, загинув у повітряному бою над Берліном. В один з останніх днів війни.

На столі, де вечорами працюють мама й Вітько, стоїть батьків портрет. Щороку в день смерті батька мама ставить поруч із портретом безсмертники. В інші дні поруч із портретом стоїть ваза з червоною трояндою.

Кілька тижнів тому до них вечорами став приходити інженер Іван Васильович. Він працює з мамою на одному заводі.

Вітько розумів, що мама вийде за Івана Васильовича заміж. Йому було дуже боляче: забуде мама про батька.

Того дня, коли мама сказала, що Іван Васильович увечері проситиме її руки, Вітько думав тільки про батька. Хлопчикові думалось: ось прийду сьогодні зі школи, а мама й портрет прийме кудись в інше місце.

Вітько ішов додому, а серце його стискалось від болю. «Якби не зима, — думав хлопчик, — я пішов би в поле, знайшов би безсмертники й от зараз поставив би коло батькового портрета».

Він відчиняє двері і бачить: біля столу сидить мама — у новому платті. У вазі замість червоної троянди — квіти безсмертника…

— Мамо, — пошепки запитав Вітько, — ти ніколи не забудеш батька?

— Ніколи, — прошепотіла мама й заплакала.

Колиска

Надворі була холоднеча. Гілки на яблуні тремтіли від морозу. На одній тендітній з’явився маленький згорточок. Дівчинка, що годувала синичку, побачила його й сказала:

— Яка маленька брунька!

«Люди називають мене брунькою», — подумав Хлопчик-Листочок, загорнутий у пелюшки. Зима сповила його, сховала від холоду й сказала:

— Чекай весни.

Прийшла Весна, розповила Хлопчика-Листочка. Він підвівся в манюсінькій своїй колисочці, розпрямив ручки, встав на ніжки й зазеленів.

Не днями, годинами ріс Хлопчик-Листочок. Ось він став як горобине яєчко, ось уже більший за голубине. Ніжиться Хлопчик-Листочок на сонечку, під дощем купається. Ось уже став дорослий Юнак-Листок. Він гордо тріпотів на весняному літрі й усе тягнувся вгору та вгору.

Дивиться раз на світанку Юнак-Листок собі під ноги і бачить щось дрібненьке, коричневе, прозоре — як мурашина голівка. Приліпилося це дрібненьке, коричневе, прозоре до ніжки його.

— Хто ти такий? — питає Листок.

— Я твоя колиска, — відповідає дрібненьке, коричневе, прозоре. — Ось тут і пелюшки твої збереглись.

Юнак — цей великий, зелений Листок, що тріпоче на вітрі, — нахилився й задумався. Йому згадалося щось невимовно далеке й рідне. Йому згадалась колиска. І він став ніжний і сумний.

А пісня жива

У Країні Зелених Луків жив веселий народ-співець. Він ростив хліб і співав пісні. У кожного була маленька сопілка.

Та ось у Країну Зелених Луків звідкись прийшов Живоїд — Ненавидник Радості. Як тільки хто заспіває чи заграє на сопілці, він підкрадається ззаду, хапає пісню — і в рот. То й назвали його Живоїдом. Там, де він пройде, помирають пісні.

От уже всі пісні поковтав Живоїд. Залишилась у Країні Зелених Луків одна тільки сопілка. Маленький хлопчик зарив її в землю й сказав пошепки:

— Помовч, а тоді ми з тобою переможемо Живоїда.

Все мовчить у Країні Зелених Луків. Радіє Живоїд — Ненавидник Радості. І сонечко померкло…

Коли це там, де хлопчик зарив сопілку, зазеленіла пшениця, заколосилась. Заспівало колосся, як сопілка. Співає уся земля, співає небо, співає уся Країна Зелених Луків. Пораділи люди, поробили собі нові сопілки й знову заграли.

Живоїд лежав на