Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

Айлтон найперше розповість нам, чим конкретно ми займатимемось, куди саме він нас везтиме і скільки це коштуватиме. Якщо не сподобається, ми підемо шукати когось іншого.

— Але це ж натураліст, який, по суті, живе у Пантаналі! Нічого кращого навіть…

Сповненим гідності жестом Лара наказав мені замовкнути, а тоді повернувся до бразильця і відкарбував кострубатою англійською:

— Ви казати нам спочатку, куди ми їхати і що там бачити.

Відкинувшись на спинку крісла, Айлтон на хвильку задумався.

— Жаль, що ви приїхали так пізно, — зрештою озвався він. — Зливи частішають, і за два тижні в Мату-Гросу почнеться сезон дощів. Зазвичай, беручись за сафарі, я даю своїм клієнтам 95% гарантію, що відшукаю і покажу їм ягуара.

— Живого ягуара? — аж присвиснув Алекс.

— У природних умовах? — бовкнув я.

Бразилець стримано кивнув. Причому, присягаюся, у тому кивку не було жодного натяку на позерство чи підкреслений артистизм. Для цього чувака, схоже, побачити ягуара дійсно не було чимось особливим.

— Цього сезону до мене приїжджав фотограф з «New York Times». Два тижні не вилазив із савани. Тричі ми натрапляли на дорослу кішку, один раз просто в її лігві.

— І? — глитнувши слину, озвавсь я.

— Наробили багато класних фоток, — сміючись, відказав Айлтон. — Зараз, на жаль, вода потроху піднімається, майже всі ягуари відступили до гір. Якщо ми натрапимо хоча б на слід ягуара, це буде велике щастя. Але не переймайтеся, — смаглявий хлопець поспішив заспокоїти нас. — І без того ви побачите багато всілякої живності. Спочатку їдемо по Транспантанейрі практично до самого Порто-Джофре, затим звертаємо вбік і, якщо дороги ще не розмило, постараємось дістатися до фазенди мого товариша. Там буде наша основна база. Щонайменше один раз я проведу вас пішки по Пантаналу, потім забиратимемось далі на конях, якоїсь ночі (звісно, якщо не буде зливи) виберемося на нічне сафарі, ну і на завершення — ми цілий день плаватимемо по Ріо Кларо, де ви зможете порибалити на піраній.

— І це все? — високодумно спитав Лаврентій.

Мені здалося, Айлтон на якусь хвильку сторопів. А ще я підмітив вираз легкого розчарування, що мелькнув у його очах. Проте наступної миті обличчя бразильця набуло звичної незворушності і він спокійно підтвердив:

— Так.

— Ну не знаю… — прогугнявив наш доблесний юрист.

— Це круто! — поривно випалив я, аби трохи притлумити неприємний присмак, що завис у повітрі після Лаврентієвого запитання. — Не можу дочекатися, коли ми поїдемо!

Айлтон Лара зиркнув на мене і всміхнувся, показавши, що зрозумів, кому з нас належала ідея попертися в Пантанал.

Транспантанейра (Transpantaneira)

У 1973 бразильський уряд осінила конгеніальна ідея прокласти автомобільну дорогу через увесь Пантанал від Куйяби до Корумби, прикордонного міста, розташованого по інший бік боліт на кордоні з Болівією. Після того, як робітники досягли Порто-Джофре, підготувавши для магістралі земляний насип висотою кілька метрів і довжиною 145 кілометрів, несподівано спливло питання доцільності будівництва. Якийсь розумник поставив уряду просте запитання: на дідька будувати дорогу, котра шість місяців на рік знаходиться під водою?

Будівництво припинили. Результатом проведених робіт, а точніше — їхніми залишками, і є Транспантанейра. По суті, Транспантанейра — то брудний земляний насип, що тягнеться вглиб Пантаналу, оточений густими заростями та сотнями різних тварин, серед яких найчастіше трапляються jacare?s(каймани) та капібари.

Вздовж усього шляху збудовано 125 невеликих дерев’яних мостів. На 65-му кілометрі обриваються всі електричні мережі. Протягом наступних сорока кілометрів все, що працює на електриці, живиться від дизельних генераторів чи сонячних батарей. Після 105-го кілометру довколишній краєвид різко змінюється, стаючи ще дикішим. Тут починається справжній Пантанал, країна ягуарів, останній прихисток цих волелюбних кішок у Бразилії.

Обривається Транспантанейра на Порто-Джофре. На всіх картах Порто-Джофре чомусь позначене як місто. Насправді це безсоромний обман. Порто-Джофре — ніяке не місто, а лиш невеликий готель з рестораном…

Ми ще дуже довго сперечалися, обговорюючи терміни перебування в нетрищах, і чи варто взагалі стільки платити за кількаденну вилазку в дрімучу шалину найбільшої заболоченої території світу, де не буде холодного пива, пляжів та гарних дівчат. Я відчував, як моє, за звичайних умов гранітне терпіння, розсмоктується та поступово змінює агрегатний стан, і, перетворившись на пару, виходить разом з краплинками поту через пори у шкірі.

Айлтон терпляче чекав, мовчки спостерігаючи за нашою перепалкою.

Врешті-решт ми дійшли згоди, та й то лишень після того, як я вкотре вперся лобом, заявивши, що вирушаю в Пантанал за будь-яку ціну, а коли кому щось не подобається, нехай лишається у Куйябі. Ультиматум подіяв, мої супутники позамовкали і почали похмуро нишпорити по кишенях, дістаючи гроші на майбутнє сафарі. (Айлтон підрахував, що один день перебування в абсолютно безлюдній місцевості нам обійдеться трохи менше 100 USD. Для порівняння: провідники-бедуїни в пустелі Лівії, організовуючи подібні full-inclusive сафарі, вимагають щонайменше 150 євро за день.) Перерахувавши гроші, бразилець оголосив, що нам слід із собою взяти, і призначив збори на восьму ранку.

Виходячи з вутлого офісу «Pantanal Nature» і крадькома спостерігаючи за похнюпленими обличчями Дімона та Лаврентія, я несподівано осягнув дві прості речі. По-перше, ніхто з моїх супутників ще й досі вповні не уявляє, куди я їх тягну. Я вже двічі потрапляв у непролазні джунглі (вперше у 2008-му в серці Чіапасу на півдні Мексики, вдруге влітку 2009-го неподалік від Пуно в Еквадорі), а також один раз блукав мертвою пустелею на півночі Чилі, через що був цілковито упевнений: там, куди ми пхаємося, не просто не буде пива і телевізорів, там не буде абсолютно нічого. Чесно кажучи, я побоювався, що після знайомства зі «зручностями», в яких нам доведеться жити кілька днів, у моїх напарників виникне сильне бажання повісити мене на найближчій гілляці. На лихий кінець, враховуючи відсутність у Пантаналі достатньо міцного віття, мене можуть просто-на-просто згодувати піраньям. А по-друге, чомусь мені подумалось, що навіть якби Айлтон Лара притягнув із собою кабаре шикарних бразильських стриптизерок, Лаврентій однаково лишився б невдоволеним.

Наостанок наш гід порадив нам ресторанчик, де можна непогано повечеряти, і розпрощався до завтра.

На вулиці панувала пітьма, трохи розбавлена блиманням вуличним ліхтарів та непевним світлом із вікон. Духота аж випирала з темряви, мнучи вологими пальцями мозок. Сидячи на відкритій терасі ресторану посеред вельми велелюдного району Куйяби, я звернув увагу на те, що всі відвідувачі — виключно чоловіки. Те ж стосувалося офіціантів — серед обслуги я не побачив жодної коротенької спідниці чи миловидного личка. Клієнтам прислуговували поважні статечні чоловіки, жоден з яких не був молодшим тридцяти п’яти років.

Ми