Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

дощів, — абсолютно розрізнено проживають фазендейро, бразильські скотарі, котрі розводять корів на щедрій землі Пантаналу. Через колосальні відстані та відсутність наземного транспорту люди переміщаються переважно на човнах та невеликих одномоторних літачках. Пересування на повнопривідних джипах можливе лише в період сухого сезону. Єдина дорога, яка пролягає через Пантанал, — це Транспантанейра, 2/3 якої недобудовані.

На території Пантаналу розташовується національний заповідник «Pantanal». Однак він займає лише 1350 км2, решта Пантаналу належить приватним власникам.

Назва території походить від португальського «pantano», що означає «болото». Втім, Пантанал аж ніяк не є болотом у буквальному розумінні цього слова. Це радше широченна наносна (говорячи розумними словами, алювіальна) рівнина. Користуючись геологічними термінами, Пантанал — це осадовий басейн четвертинного періоду, сформований залишками древнього внутрішнього моря Ксарае?с (?Xarae?s), яке почало висихати разом з Амазонським морем 65 мільйонів років тому.

Пантанал, попри значну віддаленість від Атлантичного океану (понад 2000 км), здіймається лише на сотню-півтори метрів над рівнем моря. Звідусіль його оточують щільні масиви гір: Сьєрра Маракайю (Serra de Maracaju) на сході, Сьєрра Бодокена (Serra da Bodoquena) на півдні, парагвайські та болівійські хребти Чако (Chaco) на заході та Сьєрра Сан-Жеронімо (Serra do Sao Geronimo) на півночі. Саме з цих гір під час сезону дощів у Пантанал несуться потоки води, майже повністю ховаючи його під водою.

У чому перевага Пантаналу над Амазонією? Фактично, посеред пантанальських плавнів ви можете зустріти тих самих тварин і птахів, що й на берегах Амазонки. Тут водяться ягуари, анаконди, крокодили, піраньї, дикі свині, страуси, тукани, капібари, тапіри, мурахоїди, гігантські папуги ара, прісноводні черепахи та інші колоритні представники фауни бразильських джунглів. А от в Амазонії вся ця звірина ховається в глушині тропічного лісу, який подекуди за щільністю не поступається бетонній стіні. Тому для того, щоб спостерігати дику природу в басейні Амазонки, мандрівникам доводиться безперестану продиратися дрімучими хащами. Нерідко величезні труднощі вздовж шляху цілком і повністю знищують насолоду від споглядання дикої природи чи ландшафтів посеред амазонських лісів.

Крім того, вчені стверджують, що серед країн Нового світу немає територій, котрі могли б похвалитися більшою концентрацією видів тварин на квадратний кілометр, ніж Пантанал, цебто звірів та птахів на рівнинах Пантаналу навіть більше, ніж в Амазонії. При цьому для тих, хто палає бажанням спостерігати всю цю незайману красу, немає ні найменшої потреби дертися непролазними хащами. Маючи доброго провідника, можна без особливих зусиль переміщатися Пантаналом верхи на конях або ж, що ще краще, на човнах, спокійно насолоджуючись глухою врунистою зеленню обабіч заплав та різномастими мешканцями, що її населяють.

Безперечно, Амазонія має принади, про які я зараз не говоритиму, оскільки моя книга не про Амазонію. Однак, коли постало питання, куди саме чимчикувати в Бразилії, не роздумуючи я вибрав Пантанал. І ось тепер, після сумбурної недовгочасної підготовки, після виснажливого трансатлантичного перельоту, я опинився на кордоні однієї з найбільш безлюдних і водночас найбільш густонаселених територій нашої планети.

* * *

Айлтон затримувався. Наше таксі дісталося до хостелу набагато раніше за мутно-рубіновий пікап молодого натураліста. Тож уся наша четвірка встигла розпакувати речі і навіть прийняти душ.

Хостел розташувався у простій одноповерховій будівлі, всього за один квартал від центру Куйяби. Наша кімната виявилась страшенно тісною і бідно обставленою (по суті, окрім ліжок в ній нічого не було), зате достатньо чистою. Єдине вікно, над яким нависала масивна коробка старомодного кондиціонеру, впиралося прямісінько у стіну сусіднього будинку.

Помившись і перевдягнувшись у чистий легкий одяг, більш відповідний паркому бразильському літу, я та Алекс ввалилися в офіс «Pantanal Nature» (так, судячи з вивіски, називалась компанії Айлтона, від імені якої він час від часу водив мандрівників углиб Пантаналу), котрий знаходився відразу навпроти рецепції. Чесно кажучи, я посоромився б називати офісом убогу кімнатчину розміром 2 х 2,5 метри, в якій розмістилося все майно «Pantanal Nature». Але хто їх зна, тих бразильців? Можливо, за місцевими мірками то вважалося мега-крутим офісом.

Поки ми з товаришем, влаштувавшись на широких плетених кріслах, чекали на Айлтона Лару, мене не полишали неспокійні думки. «А раптом історія з візиткою всього лиш трюк, вигаданий хапкими жіночками — торговими агентами біля виходу з аеропорту? — думав я. — Може, вони навмисне скористалися іменем відомого натураліста, аби затягти нас до ось цієї жалюгідної контори із завсім неромантичною назвою „Природа Пантаналу“? І той провідник, який незабаром постане перед нашими очима, матиме стільки ж спільного з Айлтоном Ларою, як я з Уїнстоном Черчілем!». Чекання затягувалось, зміцнюючи фундамент недовіри під моїми підозрами і побоюваннями.

Зрештою знадвору долинуло кректання старенького двигуна, котре зависло у повітрі прямо навпроти хостелу. Кілька секунд двигун ґелґотав наче страус, після чого пчихнув і замовк. Затим голосно ляснули дверцята, а двоє зморшкуватих старих, що сиділи на лаві попід хостелом, голосно привіталися з новоприбулим.

Дімон та Лаврентій зайшли до офісу за мить до того, як двері прочинилися і до кімнати впірнув молодий широкоплечий бразилець. Зелена футболка вкрилась від поту темними плямами на грудях та біля шиї, показуючи, що він поспішав. Молодий чоловік зняв ковбойського капелюха і приязно привітався:

— Ola?! Tudo bem? [28] Я — Айлтон Лара!

Я окинув його прискіпливим поглядом і всі мої сумніви розлетілися геть, наче їх підірвали потужним зарядом вибухівки. Поза всяким сумнівом, переді мною стояв хлопець з фотографії у «Lonely Planet».

— Той самий? — замість привітання уточнив я, труснувши перед собою путівником.

Айлтон сором’язливо всміхнувся і знизав плечима, немов промовляючи: і таке буває. А тоді проказав:

— Так, це я.

— Я Макс. А це мої товариші, — я по черзі відрекомендував напарників: — Алекс, Діма і Лаврентій. Ми всі з України.

Поки бразилець вітався з кожним із моїх друзів, я уважно його роздивлявся. Коротко підстрижений, темнолиций, з якимись аж надто добрими, як на чоловіка, карими очима та двома рядами білосніжно-білих зубів, котрі ще більше підкреслювали бронзовий перелив шкіри. Високий, без виразної мускулатури, проте доладно скроєний (до слова, в Бразилії через переважно м’ясний раціон і чоловіки, і жінки доволі пухкенькі). Він видавався грубуватим як на вченого-зоолога, і водночас надто делікатним як для людини, котра чималу частину свого життя провела в непролазних нетрях.

Закінчивши обмін люб’язностями та взаємні розпитування, ми перейшли до справи.

— Коли ми вирушаємо у Пантанал? — сяючи, мов сонечко, почав я.

Тільки-но Айлтон розтулив рота, аж тут його перебиває Лаврентій. З прискіпливістю і поважним притиском, які властиві юристам, він говорить:

— Максе, почекай, — звернувся спочатку до мене. — Нехай