Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

цей дивний чоловік із даром промовця, у напрасованих штанях та зі своїми недосконалими віршами? — подумалося мені. — Він більше схожий на директора банку, а не на людину, яка живе на вітряному острові з одним-єдиним телефоном та без жодної брукованої дороги».

— Знаєте, я б з радістю продемонстрував вам решту моєї колекції, — сказав він, супроводжуючи мене до дверей. — Але боюся, що вже час зачиняти музей. Але якщо ви забажаєте прийти завтра, то…

— Взагалі-то, я прийшов, бо сподівався, що ви можете дещо знати, — сказав я, зупиняючи його на півслові і не даючи можливості випхати мене з музею. — Стосовно отого будинку, про який я питав учора. Я ходив на нього подивитися.

— Отакої! — вигукнув хранитель. — А мені здалося, що я відлякнув вас від нього. І як ся має наш особняк з привидами? Іще не розвалився?

Я запевнив його, що ні, а тоді перейшов до суті.

— Оті люди, що в ньому мешкали, — ви не в курсі, що з ними сталося?

— Вони померли. Це було давно.

Я здивувався, хоча, напевне, і не мав би дивуватися. Пані Сапсан була стара. А старі люди помирають. Та я не збирався кидати свій пошук.

— Мене цікавить будь-хто, хто там колись мешкав, а не лише директриса.

— Усі вони померли, — повторив хранитель. — З часів війни там ніхто не жив.

Я не відразу усвідомив почуте.

— Що ви хочете сказати? Якої війни?

— Коли тут кажуть «війна», мій хлопчику, то йдеться лишень про одну війну — про Другу світову. Якщо я не помиляюся, ті люди з будинку загинули під час німецького авіаційного нальоту.

— Цього не може бути.

— Може, — ствердно кивнув хранитель. — У той час на дальньому кінці острова, за лісом біля того будинку розміщувалася протиповітряна батарея. І це робило Кернгольм потенційним і легітимним об’єктом військового нападу. Втім, легітимний чи нелегітимний — німців це мало турбувало. Та як би там не було, одна з бомб відхилилася від цілі і… — Хранитель скрушно похитав головою. — Людям в тому будинку дуже не пощастило.

— Цього не може бути, — повторив я, хоча вже з дещицею сумніву.

— Може, сядеш, а я тобі чаю приготую? — спитав Мартін. — Ти чимось ошелешений.

— Та трохи в голові запаморочилося…

Він відвів мене до свого кабінету, посадовив у крісло, а сам пішов робити чай. Я спробував зібрати думки докупи. «Будинок розбомбили під час війни» — ось пояснення, чому в кімнатах повибивані стіни. Але як бути з листом від пані Сапсан із поштовою маркою Кернгольму, надісланим п’ятнадцять років тому?

Повернувся Мартін і дав мені велику чашку з чаєм.

— Я хлюпнув сюди трохи «Пендеріну», — пояснив він. — Такий собі таємний фірмовий рецепт. Враз поставить тебе на ноги.

Я подякував і відсьорбнув добрячий ковток, занадто пізно здогадавшись, що отим таємним інгредієнтом було якісне міцне віскі. Моїм стравоходом наче потік напалму прокотився.

— А й справді це дещо тонізує, — визнав я, відчуваючи, як моє обличчя поволі розпашіло.

Мартін нахмурився.

— Мабуть, треба батька твого покликати.

— Та ні, все нормально, все гаразд. Краще розкажіть мені ще про отой авіаналіт — я буду дуже вдячний.

Мартін вмостився у крісло напроти мене.

— Дивно. Ти ж казав, що твій дідо жив тут під час війни. Невже він тобі не розповідав про те бомбування?

— Мені теж дивно, — сказав я. — Можливо, це сталося після того, як він покинув острів. Наліт був на початку війни чи наприкінці?

— Мушу з соромом визнати, що не знаю. Але якщо тобі так кортить дізнатися, то я можу познайомити тебе з тим, хто в курсі, — з моїм дядьком Оґґі. Йому вісімдесят три, він прожив тут усе життя. І досі має розум гострий, як ніж. — Мартін поглянув на годинника. — Якщо ми застанемо його до початку телесеріалу, то певен, він з радістю розповість тобі все, що ти захочеш.

* * *

Через десять хвилин ми з Мартіном утопали в м’якому, як подушка, дивані у вітальні дядька Оґґі, вщент напханій книжками та коробками зі зношеним взуттям. Ламп у вітальні було достатньо, щоби освітити всі генделики Карлсбада, але всі ті лампочки, окрім одної, були вимкнені. Я зрозумів, що життя на віддаленому острові перетворювало людей на барахольників, що наживають більше, ніж можуть спожити. Оґґі сидів напроти нас — у потертій куртці та штанях з піжами, наче очікував на гостей, але не таких, заради яких варто вдягати напрасовані штани. Розмовляючи з нами, він без кінця погойдувався у своєму пластиковому кріслі на низьких ніжках. Дядько Оґґі був радий хоч із кимось поговорити, почав розводити про погоду, уельську політику та жалюгідний стан нинішньої молоді, але Мартіну вдалося скерувати його розмову до теми авіаційного нальоту та дітей з притулку.

— Звісно, я всіх їх пам’ятаю, — сказав він. — То була колекція дивних людей. Ми час від часу зустрічали їх у місті — інколи самих, інколи з їхньою вихователькою; вони приходили купувати молоко, ліки і таке інше. Коли ми казали їм «Доброго ранку», вони відверталися. Трималися відлюдно, еге ж, і жили в отому великому будинку. Ходили всілякі чутки про те, що діялося в тім будинку, але ніхто достеменно не знав.

— Які чутки?

— Всілякі нісенітниці, хоча, як я вже сказав, ніхто достеменно не знав. Можу лишень зазначити, що то не були звичайні діти-сироти, не такі, як з інших притулків, котрі часто приходять до міста на свята, на паради, тобто діти, з якими можна поспілкуватися. Та компанія була інакшою. Багато з них навіть не говорили літературною англійською. І не лише літературною. Вони взагалі англійською не володіли.

— Бо насправді вони були не сиротами, — пояснив я. — А біженцями з інших країн. З Польщі, Австрії, Чехословаччини…

— Та невже? — сказав Оґґі, скептично поглянувши на мене. — Дивно, я про це ніколи не чув. — У його голосі почулося невдоволення, наче я образив його тим, що навмисне продемонстрував, що знаю про його острів більше, ніж він. Його погойдування в кріслі стало швидшим та більш агресивним. Якщо на Кернгольмі мого діда та решту дітей приймали отак, як нині мене, то недивно, що вони трималися осторонь.

Мартін прокашлявся, вклинюючись у розмову:

— Ну