Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Чому Комако так не хотіла повернутися додому? Чи встигла вона попрощатися з Юкіо перед смертю?

Пасажирів було навдивовижу мало.

Лише двоє — чоловік років п’ятдесяти і рум’яна дівчина — сиділи одне навпроти одного й про щось говорили. Дівчина, в чорному шарфі на повних плечах, вражала своїми щоками, що наче пломеніли яскравим вогнем. Ледь нахилившись уперед, вона уважно слухала свого супутника й радо відповідала йому. Вони скидалися на близьких людей, що пустилися в далеку дорогу.

Та коли поїзд зупинився на станції, за якою височів димар шовкопрядильної фабрики, чоловік швидко зняв з полиці вербовий кошик й спустив через вікно на платформу.

— Бувайте здорові! Може, ще зустрінемось при нагоді, — сказав він і зійшов з поїзда.

Сімамура мало не пустив сльозу. Він сам аж здивувався, що ця сцена так розчулила його. Він чомусь подумав, що чоловік повертається додому після зустрічі з жінкою.

Йому й на думку не спало, що вони у вагоні опинилися випадково. Чоловік, певно, був мандрівним торговцем.

Коли Сімамура від’їжджав з Токіо, дружина нагадала йому, щоб не залишав одежу абиде — не клав у кошик, не вішав на стіну, — бо саме тепер міль відкладає яєчка. І справді, в готелі, куди він знову приїхав, було багато молі. Шість чи сім великих кукурудзяного кольору метеликів прилипли до декоративного ліхтаря, що звисав з піддашшя веранди. В сусідній кімнатці невеличка, але товста міль сиділа на вербовому кошику.

Вікна ще з літа були запнуті дротяними сітками від комах. На сітці знадвору теж умостився метеличок з блідо-зеленими, майже прозорими крильцями й тонкими, як пух, вусиками кольору кипарисової кори. Ті крильця були завдовжки з палець Комако. Пасмо гір у світлі надвечірнього сонця вже забарвилося в осінні тони, і блідо-зелена цятка метелика на цьому тлі здавалась безживною. Лише там, де верхні й нижні крильця склалися одне на одне, зелений колір густішав. Коли повівав осінній вітерець, крильця метелика тремтіли, як цигарковий папір.

«Живий чи ні?» — зацікавився Сімамура й стукнув пальцем по сітці. Метеличок не ворухнувся. Тоді Сімамура вдарив по сітці кулаком. Метелик відірвався, як листок з дерева, й легко запурхав у повітрі.

Сімамура уважно придивився — на тлі криптомерієвого гаю пролітали хмарки незліченних бабок. Здавалось, то носиться в повітрі кульбабин пух.

Річка біля підніжжя гори наче витікала з верхівок криптомерій.

Сімамуру зачарував сріблястий блиск буйного цвіту леспедеци{26}, що вкривала схили невисокого пагорба.

Повертаючись з готельної купальні, Сімамура помітив біля входу мандрівну крамарку, росіянку. «Ти диви, забрела в таку глушину!» — подумав Сімамура й підійшов ближче поглянути, чим вона торгує. Нічого особливого — звичайна японська косметика й прикраси для волосся.

Жінці, мабуть, було за сорок. Її обличчя, вкрите неглибокими зморшками, здавалося немитим, зате повна шия була біла-білісінька.

— Звідки ви? — поцікавився Сімамура.

— Звідки? Я? — не знаючи, що відповісти, жінка почала складати свій крам.

Її спідниця, схожа на шмат брудної тканини, обмотаної навколо стану, мало скидалася на європейську одежу. Зате товар у барвистій хустині жінка понесла на плечах чисто по-японському. На ногах у неї були європейські черевики.

Господиня, що разом із Сімамурою дивилася вслід мандрівній крамарці, запросила його в контору. Там біля вогнища спиною до дверей сиділа огрядна жінка. Коли вони зайшли, жінка підвелася, поправила поділ святкового чорного кімоно з родинним гербом.

Сімамура впізнав цю гейшу. Він бачив її на рекламній фотографії лижної станції поряд з Комако. Обоє були на лижах, у вечірніх кімоно поверх гірських бавовняних хакама. То була вже немолода жінка з вишуканою зовнішністю.

Власник готелю підсмажував на залізних щипцях булочки овальної форми з квасолевою начинкою.

— Будь ласка, пригощайтесь. То прощальний подарунок гейші, що оце заходила. Скуштуйте хоч шматочок, просто так, для розваги.

— А що, хіба вона кинула свою професію?

— Так, кинула.

— Знаменита гейша.

— Відпрацювала свій строк і тепер на прощання обходить своїх знайомих.

Сімамура подув на булочку й одкусив шматок. Тверда скоринка, трохи кислувата, відгонила цвіллю.

За вікном у надвечірньому промінні грілися стиглі червоні плоди хурми. Відбите від них світло ніби аж проникало навіть у бамбукову трубку з гачком над вогнем.

— Яка довжелезна трава! Що це, сусукі?{27}

Вражений Сімамура дивився на круту дорогу, якою спускалася бабуся з в’язкою трави на спині. Трава здавалась удвічі вищою за стару, до того ж мала довгу волоть.

— Це міскант{28}.

— Міскант? Невже?

— На виставці, що рекламує гарячі мінеральні джерела, організованій міністерством залізниць, є павільйон — для відпочинку чи для чайної церемонії, не скажу, — так от, стріха на тому павільйоні з місканту. Кажуть, його відкупив якийсь токієць.

— Кажете, міскант? — наче сам до себе повторив Сімамура. — Виходить, це міскант розцвів у горах? А я був подумав, що то леспедеца.

Перше, що впало в очі Сімамурі, коли він зійшов з поїзда, — це білі квіти в горах. Сріблястий цвіт буяв на косогорі, а надто біля його гребеня. Здавалось, своїм блиском він не поступався щедрому осінньому сонцю, що в його промінні купалися гори. Сімамура не стримав свого захоплення.

Але зблизька величні стебла місканту мали зовсім інший вигляд, ніж ті, в далеких горах, що так зворушили Сімамуру.

Величезні в’язки закривали постаті жінок, що несли їх на спині. Снопи шурхотіли, тручись об кам’яну огорожу обабіч крутої дороги. Волоть справді була велетенська.

Сімамура повернувся в номер. У передпокої, тьмяно освітленому лампою на десять свічок, товстий метеличок повзав по чорному лакованому кошику, мабуть, відкладав яєчка. Метелики під карнизом билися об декоративний ліхтар.

Цикади скрекотіли від самого полудня.

Комако трохи спізнилася.

У коридорі вона зупинилася і глянула Сімамурі у вічі.

— Навіщо ви приїхали? Навіщо?

— Зустрітися з тобою.

— Чи ви думаєте, що кажете? Не терплю я токійців! Усі вони брехуни! — Комако сіла й понизила голос. — Нізащо більше не проводжатиму. Важко передати, що зі мною тоді діялося.

— Ну що ж, цього разу я звідси виїду потай.

— Ні, я хотіла сказати, що тільки не проводжатиму на станцію.

— А що з тим чоловіком?

— Помер, що ж іще…

— Поки ти була зі мною на станції?

— Не в тому річ. Я ніколи не думала, що проводжати так важко.

Сімамура гмикнув.

— А де ви були чотирнадцятого лютого? Знову піддурили. А я вас ждала, так ждала! Ні, більше я вам ніколи не повірю!

На чотирнадцяте лютого в цій країні снігу припадає щорічне дитяче свято — Полохання птахів. За десять днів перед цим збираються діти, взуті в солом’яні чобітки, й утоптують сніг на