Джеймс Паттерсон - Помилка

Я відсьорбнула кави й ствердно кивнула. Ми з Полом справді купили цей шматок пластику в магазині мережі «Зупинись і придбай».

— А що з окулярами? — запитала я.

— На жаль, нічого особливого, — відповіла Бонні. — Видимих слідів відбитків пальців на лінзах не залишилось. Я віддала окуляри до лабораторії для негайного дослідження стосовно наявності часткових відбитків на оправі, але, на жаль, там нічого не знайшли. Утім, тримаймо кулаки: можливо, вдасться розшукати рецепт лікаря на придбання тих окулярів. Я щойно розмовляла телефоном із таким собі Сахаровим, керівником кафедри офтальмології в Нью-Йоркському університеті. Він пообіцяв докладно дослідити знахідку й допомогти нам знайти відповідний реєстраційний запис.

Я знов обпекла язика ще одним ковтком кави й відсунула філіжанку на край столу.

— А можна мені на них глянути? — спитала я.

Бонні здивовано посміхнулася.

— Навіщо? — спитала вона.

Я стенула плечима.

— Не знаю. Можливо, це допоможе мені інтуїтивно відчути типа, котрий убив Скотта. Хтозна… Усе буває.

Бонні встала й поблажливо посміхнулася.

— Гаразд, мій психологу-детективе. Лабораторія якраз у кінці коридору. Сходжу візьму їх спеціально для тебе. А ти тут поки посидь і сконцентруй свої надприродні здібності.

Розділ 42

Дивлячись услід своїй подрузі, я помацала свої окуляри в кишені куртки. Мій план полягав в імпровізації по ходу дій, але що я мала зробити в такій ситуації? Вигукнути «Ой, Бонні, дивись — он пташка!» і здійснити підміну?

Допивши каву, я спробувала зосередитись.

За хвилину в передбанникові кабінету Бонні з'явився якийсь молодик неохайного вигляду. Він розгублено озирнувся, явно не знаючи, куди заходити. Може, то Девід Блейн, відомий ілюзіоніст, учасно прийшов навчити мене своїх фокусів?

Відчинивши двері, я гукнула:

— Вам допомогти?

— Мені потрібен сержант Клеснік. Наскільки я розумію, це вона має передати мені пакунок для доктора Сахарова?

От прикрість! Цей хлопець прийшов за окулярами! Я спізнилась.

А може, не спізнилася? Я вагалася, а хлопчина чекав, уп'явшись очима в мене. Нарешті я витягла з кишені пакунок для речових доказів з окулярами, купленими в аптеці «Двейн Рід». Знайшовши на робочому столі Бонні порожній конверт, я засунула в нього окуляри, запечатала його, лизнувши язиком краї, і подала молодикові.

Хлопець поклав конверт у свою сумку та, явно не поспішаючи піти, стояв, витріщаючись на мене. Що ж робити? Бонні ось-ось повернеться.

— Ви щось іще хотіли? — спитала я.

Молодик потер рукою щетину на неголеній щоці.

— А ви не могли б мені дати номер вашого телефону? — спитав він із хтивою посмішкою. — Це було б класно.

Ага. Розігналася. Можна подумати, у мене дефіцит молодих залицяльників! Що б його сказати такого, щоб цей жевжик хутко щез із-перед моїх очей?

— А ви любите дітей? — спитала я, дивлячись молодикові просто у вічі. — Бо моїм чотирьом крихіткам так бракує батьківської теплоти!

— Розслабтеся. Я пожартував, — промимрив невдаха-кавалер і нарешті пішов, розчаровано змахнувши рукою.

Десь хвилини через три з'явилася Бонні з пакетом у руці.

— Добре, що ти встигла зайти, — сказала вона. — Зараз за окулярами має прибути посильний.

— Стривай, — відповіла я. Щойно заходив якийсь хлопець, а я його відіслала. Побіжу, наздожену його.

Вихопивши в Бонні окуляри, я підтюпцем подалася до виходу.

— Дякую за каву, Бонні! Тільки-но щось з'ясується, телефонуй, — кинула я через плече.

Розділ 43

Зайшовши до свого відділка, я відразу ж помітила, що мій шеф не один. Не встигла я повісити плащ на спинку стільця, як двері його кабінету розчинилися.

— Лорін! — погукав мене лейтенант Кін. — Зайди, будь ласка, до мене. Треба негайно поговорити.

Переступаючи поріг кабінету шефа, я ледь стрималася, щоб не застогнати від прикрості.

— Добридень, детективе, — сказав Джеф Буслік, глянувши на мене своїми ясними проникливими очима.

Останні п'ять років привабливий афроамериканець Джеф Буслік працював начальником бюро з розслідування вбивств у прокуратурі Бронксівського району. Усі говорили, що він — справжній геній. Тричі я працювала з ним іще до того, як він став шефом бюро, і тричі він добивався від Бронксівського райсуду обвинувального вироку. З невідворотністю баскетболіста, що заколочує м'яч у стрибку з-під щита, Джеф Буслік проштовхував максимальні терміни ув'язнення в державній тюрмі — від двадцятип'ятирічного до довічного.

Удавши, що рада зустрічі, я сіла напроти.

— Що ми маємо на поточний момент? — спитав працівник прокуратури. — Я хочу почути геть-чисто все, Лорін.

— Не наїжджай, Джефе, — відказала я. — Мій звіт — просто перед тобою. Передивись його. Так буде швидше.

Джеф посміхнувся своєю чарівливою посмішкою. Не дивно, що він подобався суддям. Джеф мав зовнішність екстравагантної кінозірки. До того ж представник прокуратури мав добре підвішений язик.

— Зроби ласку, порадуй мене, — наполіг він.

Довелося мені про все йому відзвітувати.

Коли я закінчила, Джеф узявся за лацкани свого бездоганного сірого костюма й відхилився назад на двох задніх ніжках стільця, утупившись у підвісну стелю, на якій виднілися водяні розводи. Його зіщулені очі забігали туди-сюди, наче він щось читав. «Цікаво, скільки справ про вбивство перебувало на його робочому столі? — подумала я. — Тисяча? Дві?»

Вочевидь, він уже почав аналізувати й просіювати інформацію, розглядаючи сильні та слабкі сторони в розслідуванні цієї справи.

«А може, то він читав мої гадки», — збентежено подумала я й почала була нервово постукувати підбором по підлозі, але вчасно опанувала себе. Господи, як же я нервувала!

— А ота підстаркувата очевидиця, Амелія Фелпс… Їй можна вірити?

Я кивнула.

— На всі сто відсотків, Джефе.

— Звіт від патологоанатома вже готовий?

— Патологоанатомічна служба поспішає, — сказав мій шеф. — Але все одно результати будуть лише через тиждень.

— А що каже ваша інтуїція стосовно тих двох наркоділків? — спитав Джеф. — Братів Ордонесів?

— Дуже схоже, що це — їхня робота, — відповів Кін. — Та от проблема: ми й досі не можемо знайти їх.

— Чи не здається вам, що вони дременули в напрямку Домініканської Республіки? Утекли, мовити б, на свою історичну батьківщину? Це просто моє припущення. Не більше.

— Хтозна… — сказала я.

— Як ви гадаєте, ці вельмишановні пани є достатніми бовдурами, щоб тримати при собі знаряддя вбивства? — спитав Джеф. Відштовхуючись від підлоги носками черевиків, він розгойдувався на задніх ніжках скрипучого стільця. — Суддям подобаються такі докази, як знаряддя вбивства. І позитивний ДНК-аналіз. Хочуть, щоб усе було, як у телесеріалах «Місце скоєння злочину» або ж «Закон і порядок». Ви ж їх знаєте. Якщо знайти пістолет, та ще й бажано зі слідами крові, то все хутко скінчиться, не встигнувши й розпочатись.

Я негайно виразно пригадала пістолет і закривавлений пакет у моєму сараї.

— Я працюю в цьому районі не перший рік, Джефе, — невимушено відповіла я. —