Стівен Кінг - Куджо

— Ну, наприклад, — відповів Роджер із непроникним виразом обличчя, — якби ми робили рекламу для того консервованого супу вішисуаз[37], який потім виявився зараженим ботулізмом.

— Ще кави, сер?

Вік звів очі на кельнерку. Зібрався був відмовитися, та раптом кивнув.

— Півчашки, будь ласка.

Вона налила каву і пішла. Вік не пив, а тільки бездумно розмішував її ложечкою.

На превелике щастя, паніка тривала недовго. На телебаченні і в пресі виступали численні лікарі, в один голос запевняючи, що барвник зовсім нешкідливий. Щось подібне траплялось і раніше: стюардеси однієї приватної авіакомпанії були уражені якоюсь дивною недугою, від якої шкіра набувала помаранчевого відтінку. Пізніше виявилося, що це всього-на-всього фарба, що облазила з рятувальних жилетів, коли стюардеси перед вильотом показували пасажирам, як ними користуватися. За кілька років до цього в продукції одного з виробників франкфуртських сосисок було знайдено барвник, що викликав такий же ефект, як і «Малинова енергія».

Адвокати старого Шарпа подали багатомільйонний позов проти компанії-виробника барвника: процес, який має всі шанси затягтися на три роки, а потім закінчитись угодою сторін. Та це не мало значення. Головне, що судовий процес став платформою, з якої можна було дати громадськості зрозуміти: провина, якою б незначною і безболісною вона не була, лежить не на компанії Шарпа.

Та попри все акції Шарпа на нью-йоркській фондовій біржі стрімко покотилися вниз. З того часу вони змогли повернути собі трохи менш ніж половину початкової вартості. Продажі каш спочатку різко скоротились, але потім ці продукти знову відвоювали більшість території, втраченої після того, як «малина» показала своє підступне червоне обличчя. А «Злакова суміш» узагалі продавалася як ніколи раніше.

Отже, тут усе в порядку, правда ж?

Неправда. Зовсім не в порядку.

Не в порядку був сам професор кашології. Бідоласі ніколи більше не повернутися на екран. На зміну паніці прийшов сміх, і професора з його статечною міною і класною кімнатою буквально засміяли до смерті.

Джордж Карлін[38] у своїй типовій манері ді-джея з нічного клубу заводить:

— О, цей божевільний, божевільний світ.

Він на мить задумливо схиляє голову над мікрофоном, потім знову підводить.

— Рейган із компанією знімає на телику свою смердючу пропаганду. Росіяни випередили нас у гонці озброєнь. Тепер вони штампують ракети тисячами. І ось Джиммі приїжджає на студію записувати одне зі своїх звернень: «Дорогі мої співвітчизники! День, коли Росія випередить нас у гонці озброєнь, настане тоді, коли вся американська молодь сратиме червоним».

Публіка вибухає сміхом.

— Потім Ронні телефонує до Джиммі й питає: «Пане президенте, а що Еммі їла на сніданок?»

Публіка аж заходиться. Карлін робить паузу. І нарешті ключова фраза, вимовлена тихим, багатозначним тоном:

— Так, тут усе в порядку.

Шквал оплесків, публіка аж реве від захвату. Карлін сумно хитає головою.

— Це ж треба: «срати червоним». Вау! Що ж, насолоджуйтесь.

І в цьому була проблема. Джордж Карлін був проблемою. Боб Гоуп був проблемою. І Джонні Карсон, і Стів Мартін, і кожен дотепник з будь-якої американської чоловічої перукарні.

І ще один момент: акції Шарпа впали на дев’ять пунктів, а відіграли тільки чотири цілих двадцять п’ять сотих. Акціонери жадали крові. І кого б то віддати їм на поталу? Кому першому спала на думку блискуча ідея з професором кашології? Як щодо тих хлопців-рекламників? Вони пасують найбільше. Байдуже, що до провалу «Малини» професор з успіхом перебував на екрані чотири роки, Байдуже, що до того як на сцені з’явилися професор і його компанія, снайперське печиво та Джордж і Ґрейсі, акції Шарпа перебували на три з чвертю пункти нижче, ніж зараз.

Усе це байдуже. А значення має ось що: сам лише факт, одне-єдине повідомлення у відповідних колах, що угоду з «Ед Воркс» розірвано, може змусити акції підскочити на півтора, а то й два пункти. А коли розпочнеться нова рекламна кампанія, інвестори розцінюватимуть це як сигнал, що всі старі негаразди позаду, й акції можуть поповзти вгору ще на якийсь пункт.

«Звісно, — думав Вік, розмішуючи в каві замінник цукру, — все це лише в теорії».

Та навіть якщо теорія виявиться правдивою, Вік і Роджер були переконані, що короткочасний результат буде майже повністю зведений нанівець, якщо за нову кампанію поспіхом візьмуться люди, котрі не знають особливостей компанії Шарпа й конкурентного ринку круп’яних виробів загалом.

Зненацька мозок пронизала нова думка, нова картинка. Несподівано й без попередження. Чашка застигла на півдорозі до рота, очі розширились. У своїй уяві він побачив, як двоє чоловіків, можливо, він із Роджером, а може, Шарп зі своїм підстаркуватим синочком, засипають могилу. Миготіли лопати. У темряві вітряної ночі блимало хистке світло ліхтаря. Сіявся дрібний дощик. То один, то інший імпровізований паламар раз по раз крадькома озирався через плече. То було нічне поховання, таємна церемонія під покровом темряви. Вони потай ховали професора кашології, і це було неправильно.

— Неправильно, — пробурмотів Вік уголос.

Звичайно, це було неправильно. Бо якщо вони поховають професора в глибокій темряві, він ніколи не скаже те, що мусить: що йому прикро.

Він витяг із тримача серветку, дістав із внутрішньої кишені ручку «Пентел» і швиденько написав:

«Треба, щоб професор вибачився».

Він глянув на серветку. Чорнило поступово всотувалося, літери більшали й розпливалися. До цього речення він дописав:

«Гідний похорон».

І ще нижче:

«ПРИ ДЕННОМУ СВІТЛІ».

Він не міг точно сказати, що це означає. Це був швидше образ, аніж осмислений задум, але саме так до нього приходили найкращі ідеї. Ідея була варта уваги, в цьому Вік не сумнівався.

Куджо лежав у напівтемряві гаража. Усередині було гаряче, та на вулиці — ще гірше… І денне світло було занадто яскраве. Раніше такого ніколи не було; власне, раніше він навіть не звертав уваги на світло. Тепер звернув. У нього боліла голова. Нили м’язи. Яскраве світло боляче різало очі. Йому було гаряче. Вкушений ніс і досі болів.

Рана запалилася.

ЧОЛОВІК кудись поїхав. Невдовзі по тому поїхали ЖІНКА з ХЛОПЦЕМ, залишивши його самого. Хлопець виніс для нього миску з їжею, і Куджо трохи попоїв: від цього йому не полегшало, а навпаки, погіршало, і далі їсти він не став.

Знадвору почулося гудіння вантажівки, що в’їжджала на під’їзну доріжку. Куджо встав і підійшов до дверей, уже знаючи, що це чужий. Звук вантажівки ЧОЛОВІКА і сімейної автівки він знав. Куджо спинився на порозі й вистромив голову на сліпуче світло, від якого різало очі. Вантажівка зупинилася на доріжці. З