Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

Настає момент, коли Рей уже не знає, що їм іще розказувати, і вони теж не знають, що розповідати йому. Знову надходять покупці. Містер Ґош обслуговує одних, а жінка в синьому халаті — інших. Потім товстуха каже, що їй час іти. І перед виходом цілує Рея в щоку.

— Містере Беркет, вам треба подбати про свою справу, — каже вона йому. Докірливим і кокетливим водночас тоном. Рей думає, що перед ним ще одна нагода жалісливого перепихону.

Він дивиться на годинник, що висить над прилавком. На його циферблаті — реклама пива. Майже дві години минули, відколи Мері проштовхнулася між машиною та шлакобетонною стіною «Квік-Піку». І саме тоді він уперше згадує про Біза.

Коли він відчиняє дверцята, в обличчя вдаряє потужна хвиля спеки, і поклавши руку на кермо, щоб нахилитися всередину, він рвучко її відсмикує з криком. Там, усередині, градусів сто тридцять, не менше[63]. Біз лежить, дохлий, на спині. Очі заволокло молочно-білою плівкою. Язик звисає збоку. Рею видно, як зблискують його зуби. У вусах заплуталися кокосові крихти. Це видовище не мусить бути смішним, але воно кумедне. Не досить кумедне, щоб розсміятися, але таке кумедне, що на позначення цього навіть якесь химерне слово існує, але він не може його згадати.

— Бізе, друзяко, — каже він. — Пробач мені. Зовсім я про тебе забувся.

Великий смуток і веселощі охоплюють його, коли він дивиться на підсмаженого джек-расела. Яка кричуща ганьба, що така печальна подія може водночас і розвеселити.

— Що ж, зате ти тепер там з нею, правда? — говорить він, і ця думка така сумна (хоч і дуже приємна), що він починає плакати. Його аж трясе від бурі ридань. А плачучи, він думає про те, що тепер може курити скільки влізе й де завгодно в будинку. Він може курити прямісінько за її обіднім столом.

— Ти, Бізе, друзяко, тепер з нею, — мовить він крізь сльози, хрипко й здавлено. Яка полегкість — коли твій голос звучить цілком відповідно до ситуації. — Бідолашна старенька Мері, бідолашний старенький Біз. А хай воно все горить!

Не перестаючи плакати, з фіолетовим кікбольним м’ячем, затиснутим під пахвою, він повертається у «Квік-Пік». Каже містерові Ґошу, що забув узяти сигарети. Думає, може, містер Ґош і пачку «Гармонії Преміум» йому вділить за рахунок закладу, проте аж так далеко Ґошева щедрість не поширюється. Рей димить усю дорогу до лікарні, з зачиненими вікнами, Бізом на задньому сидінні й увімкненим на повну потужність кондиціонером.

З думкою про Реймонда Карвера

Бетмен і Робін посварилися

Буває так, що написати оповідання легко — воно виникає цілком і повністю, як завершена річ. Але найчастіше вони приходять до мене двома частинами: спершу горнятко, потім вушко до нього. А позаяк вушко може не з’являтися тижнями, місяцями, ба навіть роками, то я на задвірках свідомості тримаю скриньку, в якій повно незавершених горнят, і кожне дбайливо сповите в ту унікальну психічну обгортку, що її ми звемо пам’яттю. Вирушати на пошуки вушка ніяк не можна, навіть якщо горнятко надзвичайно красиве; треба терпляче очікувати, коли воно саме з’явиться. Я розумію, що це досить-таки лажова метафора, та коли заходить мова про той процес, який називається літературною творчістю, то більшість метафор лажові. Я все життя пишу художню літературу, проте й досі дуже погано розумію, як працює вся ця кухня. Хоча про свою печінку я теж не знаю, як вона працює, але, допоки вона виконує свою роботу, мене це влаштовує.

Років із шість тому я був свідком передаварійної ситуації на жвавому перехресті в Сарасоті. Лихач за кермом вантажівки-громила (із тих, що з велетенськими колесами) хотів уклинитися в лівоповоротну смугу руху, яка вже була зайнята іншим таким самим громилом. Водій, на чиє місце замірялися, ударив по клаксону, очікувано заверещали гальма, і два бегемоти-бензиножери спинилися, коли до зіткнення лишалося всього якихось кілька дюймів. Водій на поворотній смузі опустив вікно й підняв у блакитне флоридське небо палець — жест американський, ніби сам бейсбол. Мужик, що мало в нього не врізався, відповів на привітання тим самим і по-тарзанівськи погупав себе кулаками в груди, що мало означати: «Нариваєшся?» Та потім світлофор став зеленим, засигналили інші водії, й вони поїхали далі, так і не дійшовши до фізичного конфлікту.

Той інцидент змусив мене задуматись: а що було б, якби ті двоє повилазили зі своїх машин і почали свої розбірки просто там, на трасі Таміамі? Нічого безглуздого в таких фантазіях немає: вибухи люті на дорозі трапляються повсякчас. На жаль, «трапляється повсякчас» — не рецепт гарного оповідання. Та все ж та аварійна ситуація запала мені в душу. То було горнятко без вушка.

Десь через рік, обідаючи якось із дружиною в «Еплбіз» [64] , я побачив чоловіка за п’ятдесят, який краяв на шматочки рубаний стейк для літнього пана. Він робив це дуже старанно, а літній пан просто вдивлявся кудись у порожнечу в нього понад головою. У якусь мить старий наче трохи прийшов до тями й хотів був узяти виделку та ніж, певно, щоб самому себе погодувати. Але молодший чоловік усміхнувся й похитав головою. Літній пан облишив спроби й знову повернувся до вдивляння в порожнечу. Я вирішив, що це батько з сином. І виявилося, що це якраз воно: вушко до мого горнятка з вибухом дорожньої люті.

Сендерсон бачиться з батьком двічі на тиждень. По середах увечері, зачинивши ювелірну крамницю, котру його батьки відкрили ще хтозна-якого року, він проїжджає три милі до «Розкішного маєтку» й там навідує свого тата, найчастіше в кімнаті відпочинку. Або в його «люксі», якщо в тата видався поганий день. Щонеділі Сендерсон водить