Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

class="p1">Сміючись, підлітки спинами вперед човгають по асфальту, а затим розвертаються і біжать повз бензоколонки до тротуару. Позаду них мріє в гарячому мареві майже порожнє містечко. Повз крамницю, пульсуючи репом, пролітає авто. Рею здається, що ці баси — то вкрадене серцебиття Мері.

— Де «швидка»? — питає старий. — Як це так, що її досі нема?

Рей вклякає біля дружини, а час іде. Спина болить, і печуть коліна, та якщо він підведеться, то стане простим глядачем.

«Швидка» виявляється фургоном марки «Шевроле Сабербан», пофарбованим у білий з помаранчевими смугами. Спалахують червоні вогники. Спереду йде напис «ШВИДКА ОКРУГУ КАСЛ», тільки задом наперед. Щоб його можна було прочитати в дзеркалі заднього огляду. Рей думає, що це мудрий хід.

Двоє чоловіків, які заходять у крамницю, вдягнені в біле. Вони нагадують офіціантів. Один штовхає поперед себе на візку кисневий балон. Це зелений балон з перевідною картинкою у вигляді американського прапора.

— Вибачте, — перепрошує цей чоловік. — В Оксфорді була автомобільна аварія, ми щойно звідти.

Другий бачить Мері, яка лежить на підлозі, з розкинутими ногами, з руками по боках.

— Ой-ой, — каже він. Рей не вірить власним вухам.

— Вона жива? — запитує він. — Чи просто непритомна? Якщо так, то дайте їй кисню, бо мозок постраждає.

Містер Ґош хитає головою. Молодиця в синьому халаті починає плакати. Рей хоче спитати в неї, чому вона плаче, та потім розуміє. З того, що він тільки-но сказав, вона цілу історію про нього придумала. А що, якби він прийшов сюди за тиждень чи десь так і вміло скористався з обставин, вона б із жалощів йому дала. Не те щоб він став із нею трахатись, але, може, й міг би. Якби схотів.

Зіниці Мері не реагують на світло з ліхтарика-ручки. Один медик дослухається до її відсутнього серцебиття, а другий міряє відсутній кров’яний тиск. Певний час усе так і відбувається. Підлітки повертаються з друзями. Підходять ще й інші люди. Рей здогадується, що їх привабили червоні спалахи на даху «Сабербана» медиків — так комашки злітаються на світло лампи на веранді. Містер Ґош знову на них кишкає, махає руками. Вони знову відступають. Та коли містер Ґош повертається в коло до Мері та Рея, вони займають попередні позиції й знову заглядають усередину.

— Вона була вашою дружиною? — питає в Рея один з медиків.

— Так.

— Сер, мені дуже шкода, але вона померла.

— А. — Рей підводиться. У колінах лунає хрускіт. — Мені так і сказали, але я не був певен.

— Хай Діва Марія, Матір Божа, благословить її душу, — промовляє товста жінка з «Баґлзами». І хреститься.

Містер Ґош пропонує одному з медиків сувенірну футболку — накрити Мері обличчя, але той хитає головою і виходить надвір. Він повідомляє міні-натовпу, що там нема нічого цікавого, так, наче хтось йому повірить, що покійниця в «Квік-Піку» — це нецікаво.

Із заднього відділення машини «швидкої допомоги» медик витягає каталку. У нього це виходить одним сильним порухом зап’ястка. Ніжки на коліщатах розкриваються самі. Полисілий старий притримує двері, й медик закочує смертне ложе всередину крамниці.

— Ух, яка спека, — говорить медик, витираючи лоба.

— Сер, я думаю, вам краще відвернутися, — радить другий, але Рей дивиться на те, як вони піднімають її й кладуть на каталку. У ногах лежить охайно складене простирадло. Вони натягують його на все тіло й прикривають обличчя. Тепер Мері схожа на кіношний труп. Її викочують із крамниці на спеку. Цього разу двері їм притримує гладуха з «Баґлзами». Юрба ретирувалася на хідник. Їх там понад три десятки, стоять на незмінній серпневій спеці.

Повантаживши Мері, медики повертаються. В одного в руках тека-планшет. Він ставить Рею десь двадцять п’ять запитань. Рей спроможний відповісти на всі, крім одного — про її вік. Потім згадує, що вона на три роки молодша за нього, і каже — тридцять чотири.

— Ми відвеземо її в Сент-Стіві, — повідомляє той, що з планшетом. — Можете їхати за нами, якщо не знаєте, де це.

— Я знаю, — озивається Рей. — А що? Ви хочете зробити розтин? Порізати її всю?

Дівчина в синьому халаті охкає. Містер Ґош оповиває рукою її плечі, й вона ховає обличчя в його білій сорочці. Рей задумується, чи містер Ґош її трахає. І сподівається, що ні. Не тому, що в містера Ґоша коричнева шкіра, до цього Реєві байдуже, а тому, що він, напевне, удвічі старший за неї. Старший чоловік може зловживати своїм становищем, а надто якщо він начальник.

— Ну, це не нам вирішувати, — каже медик, — але, швидше за все, ні. Вона померла в присутності людей…

— Оце вже точно, — перебиває жінка з «Баґлзами».

— …і в неї явно стався серцевий напад. Я думаю, ви практично одразу зможете її забрати в бюро ритуальних послуг.

Бюро ритуальних послуг? Ще годину тому вони сиділи в машині й сперечалися.

— Я не знаю ніякого бюро, — каже він. — Ні бюро, ні ділянки на цвинтарі — нічого нема. Звідки це все могло в мене взятися? Їй тридцять чотири роки.

Медики обмінюються поглядами.

— Містере Беркет, у лікарні Сент-Стіві є люди, які вам неодмінно з цим усім допоможуть. Не турбуйтеся.

— Не турбуватися ? Ну нічого собі!

Фургон медиків виїжджає зі стоянки; проблискові маячки досі спалахують, але сирена вимкнена. Юрба на хіднику потроху розсотується. Продавчиня, старий, товстуха й містер Ґош дивляться на Рея такими поглядами, наче він — особлива людина. Якась знаменитість.

— Вона хотіла фіолетовий м’яч для нашої небоги, — згадує він. — У неї день народження. Її звати Таллі. На честь актриси назвали.

Містер Ґош бере з дротяного коша фіолетовий кікбольний м’яч і обома руками простягає його Реєві.

— За рахунок закладу, — каже він.

— Дякую, сер, — відповідає Рей.

Жінка з «Баґлзами» раптом заливається слізьми.

— Матір Божа, Діво Маріє, — примовляє вона.

Якийсь час вони стоять і розмовляють. Містер Ґош витягає з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальні напої, і Рей розказує їм трохи про Мері, уникаючи теми сварок. Він розказує, як вона колись зробила ковдру, що здобула третій приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.

— Це так сумно, — зітхає жінка з «Баґлзами». Вона розкриває пакет і пускає його по колу. Вони їдять і п’ють.

— Моя дружина відійшла вві сні, — повідомляє лисуватий старий. — Просто лягла на диван і більше не прокинулася. Ми були одружені тридцять сім років. Я завжди очікував, що піду першим, але Господь Бог розпорядився інакше. Досі перед очима, як вона лежить на дивані. — Він хитає головою. — Я