Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

class="p1">— Санта-Клаус щасливо дістався до Глена, — урвала її Сьюзен, перш ніж дитячі очі взялися імлою від сліз. — Онде, поснідаєте й побачите, що він зробив із вашою ялинкою.

Після сніданку тато кудись зник, але ніхто не звернув на це уваги, бо всі розглядали ялинку — прегарну ялинку в золотих і срібних кульках між свічок, що палахкотіли в усе ще темній кімнаті. А попід нею лежали пакунки — різнобарвні, великі й маленькі, перев’язані яскравими стрічками. Аж тут з’явився Санта-Клаус — розкішний Санта-Клаус у багряній шубі з білою габою, із довгою бородою й кумедним великим черевом. Сьюзен запхала три подушки в оксамитовий балахон, який Енн пошила для Гілберта. У першу мить Ширлі заверещав від жаху, проте не схотів, щоб його вивели геть із вітальні. Санта-Клаус роздав подарунки із жартівливим напучуванням кожному з дітей, і голос його лунав так дивовижно знайомо навіть із-під маски; а насамкінець борода йому зайнялася від свічки, на превелике похмуре вдоволення тітоньки Мері-Марії, яка згодом зітхнула:

— Ох, Різдво тепер не таке, як за мого дитинства.

Тітонька Мері-Марія несхвально глипнула на подарунок, що надіслала для Енн із Парижа маленька Елізабет — невеличку бронзову копію Артеміди зі срібним луком.

— Що це за потіпаха? — неприязно поцікавилася вона.

— Богиня Діана, — мовила Енн, обмінявшись усмішками з Гілбертом.

— Язичниця! Ну, то інша річ. Та на твоєму місці, Енні, я забрала б її з-перед дитячих очей. Я собі думаю, що такої чесноти як скромність уже не лишилося в цьому світі. Моя бабуся, — додала тітонька Мері-Марія з чарівною непослідовністю, так характерною для більшості її висловлювань, — завжди носила три нижні спідниці — і влітку, і взимку.

Тітонька Мері-Марія зв’язала всім дітям напульсники з вовни бридкого фуксинового відтінку й такий самий светр для Енн. Гілберт одержав від неї куцу негарну краватку, а Сьюзен — червону фланелеву нижню спідницю. Навіть Сьюзен уважала червоні фланелеві нижні спідниці геть старомодними; утім, вона чемно подякувала тітоньці Мері-Марії.

«Ця річ годилася б хіба якійсь із бідних місіонерок, — думала Сьюзен. — Три нижні спідниці, треба ж таке! Я тішу себе сподіванням, що я гідна жінка, проте й мені подобається та особа зі срібним луком. Одягу на ній, звісно, мало, та якби мені таку фігуру, може, і я не схотіла б її ховати. А тепер погляньмо, як там начинка для індички… хоча яка то начинка — без цибулі».

Того дня Інглсайд був повен щастя, простого старого доброго щастя, навіть попри в’їдливі шпильки тітоньки Мері-Марії, яка вочевидь нудилася в товаристві щасливих людей.

— Мені тільки грудину, дякую. (Джеймсе, їж суп тихо, не сьорбай). Ні, Гілберте, ти не такий мастак розрізувати індичку, як був твій батько. Він умів кожному дати найкращий шматок. (Дівчата, старші хотіли б теж іноді мовити слово. Мене виховували згідно з настановою «Дітей має бути видно, але не чути»). Ні, дякую, Гілберте, салат — це не для мене. Я не їм сирого. Так, Енні, я візьму трошечки пудингу. Ні, пироги з горіхами й чорносливом — то геть нестравний харч.

— Горіхові пироги Сьюзен — це поеми, достоту як яблучні пироги — ліричні вірші, — мовив лікар Блайт. — Вділи мені по шматочку обидва, моя дівчинко.

— Невже тобі подобається, Енні, що у твоєму віці тебе називають дівчинкою? Волтере, ти не доїв хліба з маслом. Скільки бідних дітей були б раді одержати цей шматок! Джеймсе, висякайся врешті-решт і сиди тихо, мене дратує твоє шморгання.

І все ж то було гарне й веселе Різдво. Навіть тітонька Мері-Марія після обіду відтанула, майже люб’язно сказавши, що вручені їй подарунки цілком непогані, і сиділа, зносячи присутність Миршавка зі страдницьким обличчям, що змушувало інших дещо соромитися своєї любові до цього кота.

— Здається, наші діти весело провели час, — усміхнулася Енн, дивлячись на візерунок переплетеного гілля дерев у саду проти сутінкового неба та білих пагорбів, і на самих дітей, що розсипали крихти хліба на галявині для птахів. Вітер тихо виспівував у верховітті, жбурляючи долі пригорщі снігу й віщуючи на завтра віхолу; проте Інглсайд мав свій погожий різдвяний день.

— Так, мабуть, — кивнула тітонька Мері-Марія. — Принаймні наверещалися вдосталь. Що ж до того, скільки вони з’їли… ну, то дитинство не вернеться, і я надіюся, вам для них не забракне рицини.

14

То була зима, яку Сьюзен назвала мінливою: численні відлиги та приморозки прикрасили Інглсайд частоколом химерних бурульок. Діти годували сімох блакитних сойок, які щодня прилітали в сад по гостинець і дозволяли Джемові брати їх на руки, хоч і сахалися будь-кого іншого. У січні й лютому Енн допізна сиділа над каталогами різноманітного насіння. Потім над гаванню, пагорбами й грядою дюн промчали молоді березневі вітри, і зайці, як казала Сьюзен, узялися розкладати великодні яйця.

— Який бурхливий місяць березень, правда, мамо? — вигукнув Джем, що був братом усім вітрам.

Звісно ж, родина воліла уникнути «збурень,», пов’язаних із тим, що Джем поранив руку об іржавий цвях — кілька днів йому дошкуляв набряк, а тітонька Мері-Марія переповіла всі історії про зараження крові, що тільки спали їй на гадку. Але цього слід чекати — думала собі Енн, коли найстрашніша загроза минула, — якщо ваш маленький син повсякчас тішить свою дослідницьку вдачу.

А тоді настав він — квітень! Зі сміхом квітневих дощів, шепотами квітневих дощів, із неквапністю, стрімкістю, круговертю, ударами, танцями й плюскотінням квітневих дощів!

— Мамо, погляньте, як гарно вмився світ! — вигукнула Ді одного з найперших ранків, коли сонце знову визирнуло з-за хмар.

Бліді весняні зорі спалахували над пеленою туманів, болота заквітчалися бруньками вербових котиків. Молоді пагони дерев утратили всю свою холодну стриманість і стали розімліло-ніжні. Поява першої вільшанки була визначною подією, видолинок ізнову перетворився на місце нестримних забав, а Джем приніс мамі букет перших пролісків, тяжко скривдивши тітоньку Мері-Марію, яка вважала, що вони мусять дістатися їй. Сьюзен прибирала на горищі; Енн, котра за цілу зиму не мала ні хвилинки вільної, огорталася радістю, наче пишними шатами, і просто-таки жила в саду; Миршавко ж тішився весні, навіжено крутячись, ніби дзиґа, по всіх інглсайдських стежках.

— Ти більше дбаєш про сад, Енні, аніж про власного чоловіка, — дорікнула тітонька Мері-Марія.

— Мій сад так любить мене, — замріяно мовила Енн… а тоді, збагнувши, як можна витлумачити її слова, зайшлася безтурботним сміхом.

— Дивне ти кажеш, Енні. Звісно, я розумію, що ти не хотіла сказати, буцім Гілберт тебе не любить… але що, якби це почув хтось чужий?

— Дорога тітонько Мері-Маріє, — весело відказала Енн, — я, бігме, не можу