Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

позвонимнепозвони

Івани втекли з місця події, забігли у свою приховану кімнату в підвалі одного з сусідніх під’їздів і засіли там на кілька годин, щоб бути подалі від місця злочину. У підвалі було вогко, з різних кутків у кімнаті стирчали іржаві труби, з глибини загального підвалу було чути капання води, і з кожним плюскотом краплі у пацанів стукали серця.

Три Івани, один мозок на трьох, але три серця.

Якби Івани були сіамськими близнюками, то у них був би один паспорт на трьох. Але якби все було навпаки – три мозки і одне серце, – вони б мали три паспорти і три окремих права голосу на виборах. Мозок – головніший за серце, бо у кожного мозку є право голосу, але не в кожного серця є такий привілей.

На телефон, який вони забрали в мажора, безупинно хтось дзвонив. Пацани спершу думали викинути сім-карту, як зазвичай це й робили. Але цього разу на мобілу брякав номер, який був записаний як «БАБЛО».

Гопники сиділи навколо світла, що блимало з невеличкого блакитного екрану і осяювало цеглу на стінах, ніби навколо невеличкого полум’я. Але вони не могли вкурити: це полум’я їх зігріє чи все-таки нагріє?

І-раз вирішив взяти діалог на себе. Натужився, ввімкнув телефон на гучномовець і сказав «чьо».

альова, Лєра?

– Сишиш, ета. Ета, Вася, – пролунав з телефону їдкий чоловічий голос, він звучав так, ніби хтось різав пилкою дрова.

– Чьо такоє? Дє ти прападаїш, Діма? – продовжував голос з трубки. Шо за шняга, думали брати, звонить до одного, а калякає з другим.

– Ета, паслєдніє новасті. Ми тє лаванди намутілі стока, сока нада, бєз пантов, – це вже зацікавило Іванів, їхні вуха, ніби мухи, потягнулися на світло екрану телефона.

– Карочє, забіваємса етат раз завтра у заброшинава манекеннава цеха, в дєвіть, – Івани знали цей район, вони колись намутили там один манекен, щоб тренувати свої навички володіння ножем.

– Тока вєчєра, Валєра, ти понял? В дєвіть вєчіра, – голос назвав уже третє ім’я. Може відтак хоче вичислити, як нас звати, думали Івани.

– Ми із тібя наканєц чілавєка дєлаїм, а ти на шифрах. Тє чьо, впадлу в депутати прайтісь, братву паддіржать? – після слова «депутати» всі троє гопників так прислухалися до цього монологу і притулилися до слухавки, що легко стукнулися лобами один об одного, ніби три більярдні кулі.

– Карочє, у нас тут уже єсь крапаль маляв в Раду, ну, тіпа законапраектарав етіх, – Івани перезиралися. З одного боку, вони піймали на гачок величезну рибу, але з іншого – вона могла перевернути їхній човен.

– Но аба всьом на мєстє паталкуєм. Но ти тока ж будь, как піть дать. Да канца рігістрациї в кандидати панти асталісь – трі дня. Сишиш, альо, ти там?

– Так точьна, – щось армійське вирвалося з І-раз.

– Нє пратупі, Діма. А то шота ти слішкам шальной паслєднє врємя. Ставка же на тібя ідьот. Двесті штук зєліні тібє пєрсанальна на кампанію, базар дєржим, – у братів зокруглилися очі.

– Астальниє заманухі, тіпа ріклама, грєчька і подкуп нужних людєй – на нашей камандє. Но ти би тоже шивіліл бистрєє, шоб твой пуп зімлі ні разашолса в адном мєсцє. Всьо, давай, забілісь.

країна з гопниками – це секонд-ленд

Хлопця, в якого Івани викрали телефон, люди з бандитським діалектом хочуть просунути в народні депутати для лобіювання певних законопроектів – це зрозуміло. Але що в такій ситуації вигадали наші гопники? Вони всю ніч сиділи в підвалі й обмізковували ситуацію.

Половину наступного дня вони провели на ринку секонд-хенду. Ходили між рядами, вибирали собі пристойні ділові костюми. Так нічого й не купили.

Але коли ринок зачинився, вони непомітно від охорони протиснулися за паркан, виламали дверцята в тих контейнерах, у яких собі відзначили хороші костюми, і забрали їх.

А також взяли з собою кілька пар туфель. І кілька пар нових шкарпеток.

Костюми їм знадобляться лише для однієї справи, а шкарпетки – це вічне.

точка розборки

На стрілку брати приїхали на таксі, але таксисту притиснули горлянку, щоб не платити йому нічого. Метрів п’ятсот пройшли пішки. Але йшли впевнено, бо знали, що тут або розстріляють, або вийде накрутити фінансиста на бабло.

І-раз, І-два та І-три були подібні до людей в чорному, вони впевнено тулили занедбаним старим цехом, всюди були розкидані купи цегли. Цегла – найкраща зброя мас проти міліцейських спецпідрозділів. Але тут навряд чи мала бути зустріч з міліціонерами.

На що вони розраховували? Який у них був план? Можливо, на те, що платники цих двохсот тисяч доларів подумають, що І-раз і є цим Дімою, якому вони мають дати гроші? Чому ті люди можуть так подумати? Бо гопники вдяглися так, як був вдягнений вчора той мажор? Вони не припустили, що мажор може сам сконтактуватися з фінансистом. Тут міг бути прокол, тому вони запаслися необхідними знаряддями праці просунутого гопника. У І-три – біта, яку він повністю запхнув собі в рукав, у І-два – пістолет у кишені, вже знятий із запобіжника. Перший Іван тримав в руці барсетку, з необхідним на різні випадки життя причандаллям – для відмикання замків, для надання першої медичної допомоги тощо.

Раптом їх освітило яскраве автомобільне світло, вони зупинилися. З темряви вийшли троє людей. Також темрява освітила десятки манекенів, що валялися тут повсюди. Один – чоловік років тридцяти, з величезним синцем під оком, ніби на Великдень йому в оці застряг шматок фарбованої шкаралупи. Другий – в центрі – старший мужик, пузатий і вусатий. Третій бритоголовий бик з двома автоматами під пахвами, так, як їх тримав Рембо в кінофільмі «Рембо».

Всі зупинилися. З обох сторін не лунало ні слова. Той, що був із синцем, бив кулаком в долоню, і в нього надулися ніздрі, ніби в кожну хтось поклав по квасолині. У бритоголового з голови скрапнула одна суцільна величезна краплина поту. Вусань харкнув на землю так, що пил аж зашипів, напевно, він плював окропом.

В той же час гопники, ще такі горді й круті секунду тому, чомусь шуганулися. До них тільки зараз дійшло, що на стрілці їх можуть сприйняти не за тих, кому фінансисти мають дати грошей. Про таку перспективу вони чомусь не подумали раніше. І-раз відчув, що його тіло під піджаком стислося, ніби око равлика. І-два захотів зробити собі пластичну операцію обличчя і на все життя поїхати жити в молдавське село. І-три нічого не думав і не відчував, він хотів якось