Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

– Ну, і недарма побоюються. Ви ж нам усім комунізм обіцяли побудувати, а побудували ГУЛАГ. Ось вони розділені і побоюються, що ви їм те саме знову побудуєте.

– Дурня все це, – сказав він. – ГУЛАГ зостався в далекому минулому і зайве без кінця його поминати. Той час минув, і тепер у нас все добре. Книжки друкуються, гонорари течуть, живіть в своє задоволення. Їдьте на курорт, купайтесь, загоряйте, читайте, насолоджуйтесь природою, малюйте чи фотографуйте, зрештою. Це безпечно. Запам’ятайте, життя коротке і непоправне, старайтесь взяти від нього усе, що вдасться, і радійте йому таким, яким воно є. А якщо ви не опам’ятаєтесь, то…

– То ви мене посадите?

– Ні, – поморщився він, – посадити це останнє, що ми б з вами скоїли. Посадити вас це дурість і, як висловлюються розумні люди, контрпродуктивно. Звичайно, як випаде, можна і посадити, але шуму буде… самі знаєте. Однак є ж всілякі інші способи, щоб, ну, як би вам сказати, позбутися надокучливого персонажа, радикальні, цілковито безшумні, викликаючі підозру, але бездоказові.

– Ви маєте на увазі…

– Авжеж, саме те, що ви подумали. Зі всякою людиною може трапитися інфаркт, інсульт. Ну, можна потонути, розбитися на машині і нарешті, – на його обличчі заграла блудлива усмішка, – кліщик може виявитися все-таки енцефалітним. Утім, бувайте поки що здорові. Тим паче, що вам, здається, привезли те, на що ви чекали.

І справді, під’їхав мікроавтобус помаранчевого кольору з написом на боках: ТЕХДОПОМОГА.

– Ми ще побачимося, – сказав мені Іван Іванович і смикнувся правою рукою, очевидно, наміряючись мені її протягнути. Але отямився, не протягнув і поліз у свій «мерседес».

А з їхньої техдопомоги вискочили два молодих чоловіки спортивного вигляду в синіх новеньких спецівках, з вишитими жовтими нитками іменами Василь і Никифор і в майже білих нитяних пальчатках. Не кажучи зайвих слів, вони колесо зняли, розмонтували, шину завулканізували, колесо зібрали, поставили на місце, поглянули виразно на Пашу, зрозуміли, що нічого з нього не візьмеш, і Василь сказав:

– Ладно, чого там.

А Никифор порадив:

– Їхай, старик, як хочеш, а під ноги поглядуй. І через Хрещатик не здумай, там усе перекрито. На Майдані укри бузять і покришки палять.

Хлопці від’їхали, а я став думати, що це вони сказали? Який Хрещатик, який Майдан і хто такі укри? І те й інше, наскільки я пам’ятаю, знаходиться в іншій країні, в іншому місті, і ми наближаємося до Московської, а не імені того міста автодороги. «Нісенітниця якась», – сказав я сам собі, але порадив Паші переміститися від гріха далі через Боровське і Мінське шосе на Можайське, по якому точно до того міста, в якому Майдан, не потрапиш.

Хто думає, що живе добре, живе добре

Ми поїхали далі, і я (треба ж було чимсь зайнятися) задумався про слова Івана Івановича. І знову дійшов до думки, що він, взагалі-то, правий. У мене ж і справді, по суті, все добре, крім кліща, віку і здоров’я. А що народові у нас не сповна добре живеться, так нехай сам за себе бореться чи хоча б не віддає свої голоси за тих, хто робить його життя таким, яким воно є. А якщо дев’яносто відсотків цього народу хочуть того, що з ними витворяє влада, нехай вони за все це і розплачуються і не розраховують на моє співчуття. Коли б я був правителем якоїсь держави, я зробив би так, що всі платять за те, що схвалюють. Нехай усі, хто живе при соціалізмі, зберуться докупи і будують соціалізм для себе. Окремо нехай живуть прибічники монархії, республіки, диктатури. Або так. Наприклад, у Німеччині усі платять загальні податки: на утримання урядового апарату, на армію, поліцію, ремонт доріг і так далі. Але є окремі податки за інтересами. Католики платять податок на католицьку церкву, а протестанти, природно, на свою. Але атеїсти й агностики церковний податок не платять. Наприклад, у нашому випадку має бути, припустимо, так. Подобається тобі Ленін, хочеш, аби й надалі на нього можна лицезріти в Мавзолеї, плати спеціальний податок. Коли б до приєднання нами якихось територій народ запитали, хто готовий за це платити зі своєї кишені і назвали б приблизну суму, ми б і надалі їздили туди як бажані іноземці. Але уряд народ не попереджає, а народ сам по собі не тямить. Часи Радищева, коли народ був темний, затурканий, неграмотний, давно минули. Теперішній народ має телевізор, комп’ютер та інтернет, і якщо досі 90 відсотків поводять себе як темні й неграмотні дядьки вісімнадцятого століття, то вони жодного співчуття не достойні. Тим паче, що немає поважної причини. Бо якщо народ живе кепсько, але думає, що живе добре, значить, він живе добре. А якщо він живе добре, але думає, що живе кепсько, тоді він і справді живе кепсько. (Копірайт мій. При цитуванні посилання на автора обов’язкове.)

Більшість людей люблять спокійне життя і живуть спокійно, доки в їхньому середовищі не виникає ситуація, яка спонукає їх до повстання проти влади. Найоправданішим приводом до повстання є голод. Але голодні люди рідко повстають, тому що не мають сил для повстання. Тому повстають частіше люди, яким бракує якоїсь дурниці, а сил достатньо, аби щось трощити. Але частіш за все вони повстають, коли у них всього надміру, але життя без війни і стрілянини здається їм занадто нудним й іноді хочеться зібратися усім разом, піти на штурм чогось, чимсь заволодіти, когось скинути з високого крісла, щоб посадовити на нього іншого, який колись стане таким самим, як скинутий. Таке ось спало мені на думку після побачення з Іваном Івановичем. Згоден, думки дріб’язкові, за що я прошу вибачення в моїх читачів, які, маючи про мене незаслужено високу думку, гадають, що я завжди, подібно до Семигуділова, міркую про щось велике, масштабне, містичне, божественне і сакральне. Про тайни всесвіту, смисл буття, історичне призначення Росії і глибини непізнанної російської душі.

Це не так. Коли я сиджу перед комп’ютером і творю той чи інший текст, то думаю лише про те, як краще побудувати чергову фразу. При цьому сиджу і наче бездумно дивлюсь на екран. Зазвичай в цей час до мене в кімнату вривається Шура з пилососом і тут-таки його вмикає, чим виводить мене з заціпеніння.

– Що ти робиш? – кажу я їй, висмикнувши шнур. – Ти не бачиш, що я працюю?

Вона упевнено заперечує:

– Ви ж не працюєте.

– А чим я зараз, на твою думку,