Юлия - Тіні старого лісу, Юлия

Розділ II

Марина стояла на узліссі й очима, сповненими сліз, дивилася на старий будинок, що затих серед зарослого саду. Колись цей дім був її притулком, теплим і затишним, але зараз він здавався чужим, ніби належав іншому життю. Стіни, вкриті мохом, і потріскані віконні рами нагадували про минуле, яке вона залишила позаду. Але серце все одно тягнуло її сюди.

Дівчина повільно піднялася на ґанок, на якому літніми вечорами вона слухала бабусині казки та легенди. Тихенько штовхнула рукою двері й вони, легенько скрипнувши, відчинилися навстіж, ніби запрошуючи до хати. Всередині панувала тиша, здавалося, що будинок давно забув про життя. Кожен куток, кожен предмет нагадував Марині про колишні події. Вона повільно ходила кімнатами, обережно торкалася речей і відчувала тепло.

 Дівчина зупинилася біля вікна, з якого раніше часто дивилася на ліс, шукаючи якихось знаків магії та таємниць. Але тепер саме ліс був її домом, а це місце – початком усього.

Поступово у свідомість Марини почало просочуватися відчуття, що щось не так. Щось невидиме висіло в повітрі, що було важко пояснити, але дівчина ніби відчула, що повернення сюди було помилкою.

Втомлена від пережитих емоцій, Марина змогла заснути лише пізно вночі. Уві сні до неї знову прийшла бабуся. Вона стояла в тихому сутінковому світлі, її постать була чіткою, але водночас ніби огорнутою туманом.

— Марино, – тихо промовила вона з ніжністю й тривогою в голосі. – Тобі не потрібно було сюди приходити. Ти не знайдеш спокій, навпаки втратиш його.

— Але я мусила, – відповіла Марина уві сні, намагаючись пояснити причину свого повернення. – Я повинна була повернутися, щоб попрощатися.

Бабуся сумно похитала головою і її постать розчинилася у повітрі.

— Бабусю! Не йти, поясни мені! – закричала дівчина і прокинулася.

Марина сіла на краю ліжка, вдивляючись у слабке світло, що пробивалося крізь зачинені віконниці. Сон залишив у неї відчуття тривоги.  В голові безперестанку звучали слова бабусі: “Ти не знайдеш спокій, навпаки втратиш його”.

Дівчина не могла позбутися відчуття, що рішення про повернення до будинку ще дасть про себе знати в майбутньому. Зрозумівши, що знайти спокій в цьому місці не вийде, Марина вирішила повернутися до лісу. Вона швидко зібралася, востаннє озирнулася на старий будинок і вийшла на двір.

Дійшовши до узлісся, вона раптом помітила чоловічу постать, що стояла біля стежки. Підійшовши ближче, Марина побачила, що це був молодий хлопець, високий, з коротким русявим волоссям і допитливим поглядом. Дівчина на мить зупинилася трохи здивована, адже не очікувала зустріти когось так близько до лісу. Хлопець теж помітив її й привітно усміхнувся.

— Привіт, – сказав він, роблячи крок їй назустріч. – Я бачив, як ти виходила з того будинку. Я думав, що там ніхто не живе.

Марина на мить задумалась, а потім відповіла:

— Ні, я… лише прийшла сюди на деякий час. Тут колись жила моя бабуся. А ти хто?

— Мене звати Олексій. Я живу тут неподалік, у селі. Часом приходжу сюди, щоб побути на самоті. Але зазвичай не бачу тут нікого. Будинок давно порожній.

— Я – Марина, – тихо сказала вона, – раніше я жила тут з бабусею, але зараз… все змінилося.

Хлопець на мить замислився, ніби відчув у її словах якусь приховану глибину.

— Розумію, – відповів він. – Зазвичай буває важко повертатися туди, де все таке знайоме й чуже водночас. У мене теж так було, коли помер мій дідусь. Я довго не міг повернутися до його будинку, бо здавалося, що все стало іншим.

Марина мовчала. Їй було дивно, що цей незнайомий хлопець настільки добре її розумів. Він не ставив зайвих питань, не намагався навʼязати своє товариство, а його присутність була приємною й легкою водночас.

— Ти часто приходиш до лісу? – запитала вона. – Не всі місцеві люблять його.

— Так, про нього багато чого говорять. Але я з дитинства люблю його. Він завжди здавався мені якимось особливим, навіть трохи чарівним, якщо можна так сказати. А ти? Теж любиш сюди приходити?

Марина трохи подумала, але вирішила не розкривати всього. Вона памʼятала про свою роль провідника і відповідальність перед лісом.

— Можна сказати, він став для мене домом, – з посмішкою відповіла дівчина.

Олексій уважно подивився на неї, ніби щось хотів запитати, але передумав.

— Якщо хочеш, я можу провести тебе до села, – запропонував він. 

— Дякую, але я йду в інший бік, – відповіла Марина. – Але було приємно зустріти когось, хто теж цінує цей ліс так само, як і я.

— Ну що ж, до зустрічі, – казав хлопець, злегка кивнувши. – Сподіваюсь, ще побачимось.

Марина нічого не відповіла, лише кивнула головою. Вона відчувала, що ця зустріч була не випадковою, але не могла пояснити чому. На душі стало якось важко. Невідомо звідки у неї виникло відчуття, що, можливо, в майбутньому є місце для чогось більшого, ніж обовʼязки провідника.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍