Тесс Геррітсен - Хірург

– Але не цей кулон.

– Чому ви постійно про нього питаєте? Який він має стосунок до… – Анна затнулася, широко розплющивши очі від жахливого здогаду. – О Боже. Ви думаєте, що це він одягнув на неї той кулон?

Малюк, який сидів на дитячому стільці, ніби відчув її тривогу, і розплакався. Анна опустила на підлогу свого сина і поквапилася взяти на руки заплакане немовля. Міцно притискаючи його до себе, вона відвернулася від кулона, наче хотіла захистити малого від того зловісного талісману.

– Будь ласка, заберіть його, – прошепотіла вона. – Я не хочу, щоб він був у моєму домі.

Ріццолі поклала кулон до пластикового пакета.

– Я напишу вам розписку.

– Не треба, просто заберіть його! Можете залишити собі.

Ріццолі все одно написала розписку і залишила її на столі поряд із тарілочкою з протертим шпинатом.

– Я маю ще одне запитання, – обережно сказала Ріццолі.

Анна міряла кроками кухню, схвильовано погойдуючи малюка.

– Будь ласка, перегляньте прикраси в шкатулці вашої сестри, – продовжила Ріццолі. – І скажіть, чи нічого не зникло.

– Минулого тижня ви вже питали мене про це. Усе на місці.

– Не так уже й легко помітити відсутність чогось. Замість того ми схильні звертати увагу на те, чого раніше не бачили. Необхідно, щоб ви ще раз переглянули прикраси. Будь ласка.

Анна з зусиллям ковтнула. Вона неохоче посадила дитину на коліна і глянула на шкатулку. Одну за одною почала виймати прикраси і розкладати їх на столі. То був невибагливий і досить скромний асортимент біжутерії з універмагу. Гірський кришталь, бісер і штучні перли. Як видно, Елена полюбляла яскраві та витіюваті прикраси.

Анна поклала на стіл останній предмет – перстеник з бірюзою. На мить вона замислилася, а тоді насупила брови.

– Браслет, – озвалася Анна.

– Який браслет?

– Бракує браслета з маленькими підвісками у вигляді коней. Вона носила його щодня, коли була в школі. Елена дуже любила коней… – Вона підняла голову, приголомшено глянула на Ріццолі. – То була дешева дрібничка! Простий металевий браслет. Навіщо він забрав його?

Ріццолі подивилася на пластиковий пакет, у якому лежав кулон, – тепер вона була впевнена, що він належав Діані Стерлінґ. «Я точно знаю, де ми знайдемо браслет Елени – на зап’ясті наступної жертви».

Ріццолі стояла на ґанку Мура й тріумфально розмахувала в нього перед носом пластиковим пакетом, у якому лежав кулон.

– Він належав Діані Стерлінґ. Я щойно розмовляла з її батьками. Вони не знали, що кулон зник, доки я їм не зателефонувала.

Він узяв пакет, але не розкривав його. Просто тримав і роздивлявся золотий ланцюжок, що лежав на самому дні.

– Це фізичний зв’язок між двома убивствами, – сказала Ріццолі. – Він забирає сувенір в одної жертви і залишає його на іншій.

– Як ми могли пропустити таку деталь?

– Агов, ми не пропустили її.

– Маєте на увазі, що ви не пропустили її. – Він кинув на неї погляд, від якого Ріццолі відчула себе на десять футів вищою. Мур був не з тих, хто може ляснути по плечу або голосно вихваляти чиїсь заслуги. Насправді ж вона ніколи не чула, щоб він хоч коли-небудь підвищував голос, чи то від радості, чи то від злості. Та він удостоїв її такого погляду – схвально підняв брови, злегка всміхнувся, – і це була для неї найкраща похвала.

Зашарівшись від задоволення, вона підняла пакет із їжею, яку купила дорогою сюди.

– Не хочете повечеряти? Я заїхала до китайського ресторанчика, що в кінці вулиці.

– Вам не треба було цього робити.

– Так, але я вже зробила. Я подумала, що маю попросити у вас вибачення.

– За що?

– За свою сьогоднішню поведінку. За ту дурнувату ситуацію з тампоном. Ви просто заступилися за мене, поводились як джентльмен. Я неправильно зрозуміла.

Повисла ніякова тиша. Вони стояли на ґанку і не знали, що сказати, – двоє людей, які ще добре не знають одне одного й намагаються подолати перші труднощі спілкування.

Тоді Мур усміхнувся, і його зазвичай серйозне обличчя враз помолоділо.

– Я помираю з голоду, – сказав він. – Заносьте цю їжу всередину.

Засміявшись, вона переступила через поріг. Ріццолі була тут уперше, тож вона трохи затрималась, щоб оглянути будинок, і всюди помічала жіночу присутність. Ситцеві штори, шпалери із квітковим візерунком. Такого вона не очікувала. Чорт забирай, та цей будинок був набагато жіночнішим за її власну квартиру.

– Ходімо до кухні, – запросив Мур. – Там усі мої папери.

Він провів її через вітальню, у якій стояло фортепіано.

– Нічого собі. Ви вмієте грати? – запитала Джейн.

– Ні, воно належить Мері. Мені ведмідь на вухо наступив.

Належить Мері. У теперішньому часі. Тоді до неї дійшло, чому в будинку така жіноча атмосфера – тут досі є Мері, і будинок чекає, коли повернеться його господиня. На кришці фортепіано стояла її фотографія – засмагла жінка з веселими очима і розвіяним вітром волоссям. Мері, чиї ситцеві штори досі висять у будинку, до якого вона вже ніколи не повернеться.

На кухні Ріццолі поставила пакет із їжею на стіл, поряд зі стосами паперів. Мур перебрав кілька папок і знайшов те, що шукав.

– Запис про прийом Елени Ортіз у відділення швидкої допомоги, – сказав він, простягаючи їй папку.

– Корделл знайшла його?

Він іронічно посміхнувся.

– Скидається на те, що мене оточують жінки, набагато компетентніші за мене.

Вона розгорнула папку і побачила копію аркуша з лікарськими закарлючками.

– У вас є переклад цього зашифрованого письма?

– Загалом, це те, про що я розказував вам телефоном. Незаявлене зґвалтування. Немає мазка, немає ДНК. Навіть її родичі не знали про це.

Вона закрила папку і поклала на купку інших паперів.

– Господи, Мур. У вас тут такий же безлад, як на моєму обідньому столі. Навіть немає місця, де б поїсти.

– Ця справа заповнила й ваше життя, правда ж? – запитав він, відсуваючи папери, щоб звільнити трохи простору для їхньої вечері.

– Яке там життя. Ця справа – усе, що в мене є. Сплю. Їм. Працюю. А якщо пощастить, то випадає ще й годинку перед сном провести в компанії мого старого друзяки Дейва Леттермана[32].

– А як же хлопці і побачення?

– Хлопці? – пирхнула вона, витягаючи картонні коробки з їжею й розкладаючи на столі серветки і палички для їжі. – Та де там. Здається, я їх відлякую. – Тільки сказавши це, вона зрозуміла, якими жалюгідними були ці слова. І поквапилась додати: – Але я не скаржуся. Якщо мені треба попрацювати на вихідних, я можу собі це дозволити, і ніхто не буде через це скиглити.