Джоджо Мойєс - Після тебе

class="p1">А що ще я могла зробити? Зрештою, коли пташки розпочали свої ранкові пісні, а вантажівка з пекарні почала розвантажувати свою ношу, мої думки сповільнилися, завмерли — і я заснула.

7

Я відчула запах кави. Мені знадобилося декілька секунд, щоб у голові зародилася думка: звідки взагалі в моїй квартирі може бути запах кави? Коли врешті я знайшла відповідь на це запитання, я підскочила з ліжка й натягла на себе кофту.

Вона сиділа на дивані по-турецькому й курила, використовуючи мою улюблену чашку як попільничку. Працював телевізор — якесь придуркувате дитяче шоу з яскраво вдягненими ведучими, що мали вигляд наркоманів. На камінній поличці стояли дві пластикові чашки.

— О, привіт. Твоя чашка праворуч, — сказала вона, кинувши оком у мій бік. — Я не знала, що тобі взяти, тому обрала американо.

Я зморщила ніс від запаху цигарок. Глянула на годинник.

— Котра година?

— Ну, кава вже, мабуть, вихолола. Я не знала, чи треба тебе будити.

— У мене вихідний. — Я потяглася за чашкою. Ще тепла. Я з радістю ковтнула, а потім здивовано глянула на чашку.

— Стривай-но. Звідки в тебе кава? Я ж замкнула вхідні двері.

— Я спустилася пожежною драбиною, — пояснила вона. — Грошей у мене не було, так що я розповіла продавцеві в кіоску, з якої я квартири, — він сказав, що ти можеш занести гроші пізніше. О, ти також винна йому за дві булочки з копченою сьомгою та сиром.

— Та ну? — Я хотіла, щоб мій голос звучав суворо, але раптом захотілося їсти.

Вона впіймала мій погляд.

— Ой, а булочки я вже з’їла. — Вона видихнула дим просто всередину кімнати. — У тебе в холодильнику малувато їжі. Тобі справді треба трохи обжитися тут.

Ця ранкова Лілі сильно відрізнялася від тієї дівчини, яку я минулого вечора знайшла на вулиці. Важко повірити, що це одна й та сама людина. Я повернулась у спальню, щоб повністю вдягтися — чула, як вона прошльопала в кухню, щоб налити собі води.

— Гей, як тебе… Луїзо! Позич мені трохи грошей? — погукала вона.

— Якщо це для того, щоб знову нализатися, то ні.

Вона без стуку зайшла в мою спальню — мені довелося прикритися кофтою.

— І можна я лишуся тут іще на одну ніч?

— Лілі, мені треба поговорити з твоєю мамою.

— Нащо?

— Мені треба більше інформації про те, що взагалі відбувається.

Лілі стояла у дверях.

— Ти не віриш мені.

Я жестом попросила її відвернутися, щоб я могла застебнути ліфчик.

— Вірю. Але давай домовимося: якщо ти від мене чогось хочеш, то я маю право знати про тебе більше.

Я саме натягла футболку, коли вона повернулася:

— Роби як хочеш. А мені ще треба речі забрати.

— Що? Звідки? Де ти ночувала?

Вона вийшла — наче й не чула запитання, — підняла руку й понюхала в себе під пахвою.

— Можна, я скористаюся твоєю ванною? Від мене страшенно смердить.

За годину ми вже приїхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена — як подіями ночі, так і дивною енергією, що йшла від Лілі. Вона без упину метушилася, курила — потім раптом замовкала, і повисала така важка тиша, що я майже відчувала вагу її думок.

— Хто то був? Той хлопець учора? — Я зберігала нейтральний голос та спокійний вираз обличчя.

— Та ніхто.

— Ти казала, що він твій хлопець.

— Ну, значить, хлопець. — Її голос напружився, обличчя не виказувало жодної емоції. Коли ми під’їхали ближче до будинку її батьків, вона схрестила руки на грудях та притисла коліна до грудей. У неї став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось німу битву. Я спочатку сумнівалася, чи правду вона сказала щодо Сент-Джонс-Вуд, але потім вона показала рукою на широку вулицю, засаджену деревами, і сказала повернути в третій з’їзд праворуч. Вулиця була такою, на яких зазвичай живуть дипломати й банкіри-емігранти з Америки. Такими вулицями, здається, навіть ніхто ніколи не їздить. Я припаркувала машину та глянула на високу білу будівлю, прикрашену ліпниною, з охайно підстриженими тисами й бездоганними вікнами.

— Ти живеш тут?

Вона ляснула пасажирськими дверцятами так, що машина загриміла.

— Я не живу. Вони тут живуть.

Вона відчинила двері, і я ніяково пішла за нею, відчуваючи себе незваною гостею. Ми зайшли в просторий хол із високою стелею, паркетом на підлозі та величезним дзеркалом у золоченій рамі на стіні — на ньому вже й місця не лишилося від білих карток-запрошень. На маленькому старовинному столику поряд стояла ваза з чудовим букетом — запах квітів заповнював собою все приміщення.

Звідкись із другого поверху долітав галас, може, дитячі голоси — складно було розібрати.

— Мої брати, мамині діти від другого шлюбу, — презирливо пояснила Лілі, проходячи в кухню. Вочевидь, вона чекала, що я піду за нею. Кухня була величезна, у модерністських сірих кольорах. Поліровані робочі поверхні сіро-коричневого кольору тяглися всюди. Усе тут кричало грошима: від тостера «Дуаліт» до кавової машини, яка була досить складною навіть для роботи в міланській кав’ярні. Лілі оглянула вміст холодильника, витягла звідти контейнер зі шматочками свіжого ананаса й почала їсти просто руками.

— Лілі? — Згори почувся схвильований жіночий голос. — Лілі, це ти? — Звуки кроків сходами.

Лілі закотила очі.

У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потім на Лілі — та жадібно закидала шматочки ананаса до рота. Підійшовши до дівчини, блондинка забрала в неї контейнер:

— Де, чорт забирай, ти була? У школі всі просто шаленіють! Тато їздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе вбили! Де ти була?

— Він мені не тато.

— Облиш свої жарти, юна леді. Ти не можеш просто зайти сюди, наче нічого не сталося! Ти що, не розумієш, якого клопоту нам завдала? Я півночі просиділа з твоїм братом, а потім так і не змогла заснути, бо хвилювалася через тебе. Мені довелося скасувати поїздку в гості до бабусі Готон, бо ми не знали, що з тобою.

Лілі спокійно дивилася на неї.

— Ви нечасто переймаєтеся, що зі мною.

Жінка від злості заклякла. Вона була дуже стрункою — мені здалося, що це від екзотичних дієт чи несамовитих фізичних навантажень. Волосся було красиво й дорого підстрижене й пофарбоване — так,