Джоджо Мойєс - Після тебе

class="p1">Припаркувавши машину коло будинку, я зрештою видихнула, наче утримувала дихання від самого бару. Кинула оком на крамницю на розі, потім на вікна своєї квартири і вирішила, що не хочу поводитися розважливо. Я хотіла вина — декілька великих повних келихів. Пити, аж доки зможу припинити озиратися назад. Або взагалі дивитися на будь-що.

Коли я вилазила з машини, заболіло стегно. Воно постійно боліло відтоді, як я познайомилася з Річардом. Фізіотерапевт казав мені не проводити забагато часу на ногах, але сама лише думка сказати про це Річардові наводила жах.

«О, я зрозумів. Ви хочете працювати в барі і мати можливість увесь день сидіти. Правильно?»

Я уявила його вгодоване обличчя, що ідеально підходить для керівника середньої ланки, його охайну невиразну стрижку, ту втомлену перевагу, з якою він ставиться до інших, хоча сам лише на пару років старший за мене. Я заплющила очі, намагаючись позбутися тривожного ворушіння в животі.

— Дякую, це все, — відповіла я на запитання касира, ставлячи пляшку «совіньйон блан» на прилавок.

— Вечірка, мабуть?

— Що?

— Ну, твій костюм. Ти… Не кажи, не кажи. — Самір потер підборіддя. — Ти Білосніжка?

— Угадав.

— Обережніше з вином. Порожні калорії, розумієш? Краще пити горілку — ось чистий напій. Можна з лимоном. Я завжди це кажу Джинні — вона живе на тому боці вулиці. Вона стриптизерка, ти в курсі? Їм треба стежити за фігурою.

— О, поради щодо правильного харчування? Дуже мило з твого боку.

— Уся річ у цукрі. Треба контролювати кількість цукру. Немає сенсу купляти знежирені продукти, якщо в них повно цукру, — це і є порожні калорії. Найгірше — отой хімічний цукор. Він пристає до кишок.

Він провів вино через касу та віддав мені решту.

— А що ти їси, Саміре?

— Локшину з беконом. Смакота!

Я загубилась у своїх думках десь між болем у тазу, відчаєм щодо роботи та дивним бажанням і собі з’їсти тієї локшини з беконом — і раптом побачила її. Вона сиділа коло мого під’їзду на землі, обіймаючи коліна. Я взяла решту і майже побігла через дорогу.

— Лілі?

Вона повільно підвела голову. Голос нечіткий, очі червоні — наче вона плакала.

— Мене ніхто не впустив. Я дзвонила в усі квартири — але ніхто не впустив.

Я відімкнула, поклала ключ у сумку і схилилася над нею:

— Що сталося?

— Я хочу спати, — сказала вона й потерла очі. — Я страшенно втомилася. Хотіла взяти таксі додому, але в мене немає грошей. — Я відчула гіркий запах алкоголю.

— Ти що, п’яна?

— Не знаю, — моргнула вона, схиляючи голову. Може, тут не тільки в алкоголі річ? — Тільки якщо я твереза, значить, ти зовсім на лепрекона перетворилася. — Вона поплескала себе по кишенях і щось витягла. — Дивись, що в мене є! — Вона простягла мені наполовину скурений косяк — пахло точно не тютюном. — Давай курнемо, Лілі! Ой ні, ти Луїза. Лілі — це я.

Вона хихикнула й дещо незграбно витягла з кишені запальничку. Спробувала підкурити косяк не тим кінцем запальнички — не вийшло.

— Ну добре, час їхати додому. — Я забрала в неї косяк і, не зважаючи на протести, розтерла його ногою. — Я викличу тобі таксі.

— Але я не…

— Лілі! — почувся голос.

Я підняла голову. На другому боці вулиці стояв хлопець. Руки в кишенях, пильно на нас дивиться. Лілі глянула на нього та відвела очі.

— Хто це? — запитала я в неї.

Вона роздивлялася свої ноги.

— Лілі, ходи-но до мене! — У його голосі вчувалося право власності. Він стояв, широко розставивши ноги, — наче навіть здалеку був певен, що вона послухається його. Мені стало моторошно.

Ніхто не ворухнувся.

— Це твій хлопець? Ти хочеш із ним поговорити? — тихо запитала я.

Вона щось пробурмотіла — я нічого не розібрала. Довелося нахилитися ближче та попросити її повторити.

— Прожени його. — Вона заплющила очі та відвернулася до дверей. — Будь ласка…

Він почав переходити вулицю, наближаючись до нас. Я спробувала надати голосу максимально владного тону і сказала:

— Ти вже можеш іти, дякую. Лілі йде зі мною.

Він зупинився посеред дороги. Я зустріла його погляд.

— Поговориш із нею пізніше. Добре?

Я натисла на кнопку домофону і пробурмотіла своєму уявному величезному ревнивому бойфрендові:

— Так. Може, спустишся та допоможеш мені, Дейве? Дякую.

Обличчя хлопця не віщувало нічого хорошого. Він повернувся, витяг телефон і низьким голосом почав щось бурмотіти своєму співрозмовникові, не звертаючи уваги на бібікання таксі, яке намагалось його об’їхати. Відходячи далі, він продовжував кидати в наш бік короткі погляди.

Я зітхнула — дещо нервовіше, ніж очікувала. Не дуже елегантно я взяла Лілі під пахви та з прокльонами затягла її в хол.

Тієї ночі вона лишилася ночувати в мене — я просто не знала, що з нею робити. Її двічі знудило у ванній, та коли я спробувала їй допомогти, притримуючи волосся, вона мене прогнала. Свій домашній номер телефону вона мені теж не дала — а може, просто не могла його згадати. Мобільний у неї було заблоковано.

Я допомогла їй помитися та перевдягтись у мої штани та футболку. Коли вона зайшла у вітальню, то вигукнула: «О, ти тут прибралася!» Наче я це для неї зробила. Мені вдалося змусити її випити склянку води та влягтися на диван у безпечній позі — хоча я була впевнена, що в неї в шлунку вже все одно нічого не лишилося.

Коли я підняла їй голову, щоб умостити на подушку, вона розплющила очі й уперше подивилася на мене тверезо.

— Вибач, — тихо мовила вона. Так тихо, що я навіть не впевнена, що розчула правильно. На очі їй навернулися сльози.

Я накрила її ковдрою і дивилася, як вона засинає. Бліде обличчя, сині кола під очима. Брови як у Вілла, таке саме ледь помітне ластовиння.

Згадала, що забула замкнути двері — ключі забрала з собою в ліжко та сховала під подушку. Не знаю нащо: може, щоб вона нічого не вкрала, а може, просто щоб не пішла. Я ще довго лежала без сну. У голові дзвеніли сирени та звуки аеропорту. Обличчя сумних людей у церкві. Погляд хлопця через дорогу. Якась незнайома людина, що спить у мене під дахом. І голос: що це ти робиш?