Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

ХХ.

Частина друга

Зал стих. Лише тихе потріскування каменю під ногами та далеке капання води нагадували, що світ ще рухається. Проте щось суттєво змінилось.

Осіріс стояв непорушно. Його постать, хоч і схожа на людину, була більша, ніж життя. М’язисте тіло, вкуте в переливчасте сяйво, мов створене з піску, світла й часу, випромінювало силу. Серце-камінь у грудях пульсувало глибоким золотим ритмом — кожен спалах віддавався глухим відлунням у стінах. Його очі дивилися крізь простір, крізь людей, наче крізь вікна в давнє знання.

— Це… і є бог? — прошепотіла Лейла, спираючись на коліно, все ще втомлена від бою.

— Ні. Це — пам’ять про нього, втілена в світло, — сказав Сенн. Він набрався сміливості й підійшов ближче.

Осіріс поглянув на нього. Один лише цей погляд викликав сльози — не страху, а якогось давнього, первісного смутку.

— Ти зберігаєш цей знак, — промовив бог. Голос був тихий, але кожне слово звучало, наче сказане цілим небом. — Остання нитка між мною та народом, який забув мене.

Сенн кивнув, і слова затремтіли самі:

— Я… не знаю, чому він з’явився. Але щось у мені відгукнулось, коли ми знайшли камінь.

— Бо твоя кров — не лише людська, — сказав Осіріс. — У твоєму роді — останні, кого я колись благословив.

Грейсон дивився мовчки, стоячи трохи осторонь. Він ніколи не вірив у богів. Але зараз — світ змінився. Його світ — його уява про те, що реальне.

— І що далі? — запитав він нарешті. — Ми пробудили вас. Але й пробудили того… кого не слід було.

Осіріс кивнув.

— Сет, — вимовив він. — Колись він був моїм братом. Але його жадоба зруйнувала баланс. Його скинули, але не знищили. Лише заховали. І тепер… він знайшов вмістилище.

— Кем-Руара, — прошепотіла Лейла.

— Його тіло — вже втрачене, — підтвердив Осіріс. — Але душа… можливо, ще може бути визволена. Якщо Сет не знищить її остаточно.

Осіріс зробив кілька повільних кроків. Камінь під його ногами ніби сам себе відновлював, зникаючи тріщинами та пилом. Він простягнув руку до центральної стіни, і в ній відкрилась глибока ніша — всередині світилась мапа, викарбувана в кристалі. Мапа не просто показувала місцевість — вона жила, повільно обертаючись у просторі, показуючи потоки енергії, джерела сили, місця, що мерехтіли синім або червоним світлом.

— Сет не зупиниться. Він пам’ятає місця, де магія все ще спить. Храми, святилища, залишки Творців. Він шукатиме Ключ, бо лише з його силою він зможе відродити своє царство.

— А ми? Що ми можемо зробити? — запитала Лейла.

— Ви — вже зробили те, чого не змогли сотні. Ви розбудили мене. А це, — сказав Осіріс, торкаючись мапи. Один із її фрагментів спалахнув яскравіше.

— Там… лежить Перша вежа Тіней. Місце, де Сет прятався ще в давні часи. Якщо він повернеться туди, тінь розростеться, мов хвороба. Але якщо ви потрапите першими — зможете зруйнувати її.

— Ви йдете з нами? — спитав Сенн.

Осіріс замислився. Потім з болем у голосі відповів:

— Я не можу покинути це місце. Я прив’язаний до Каменя. Він — моє серце, і водночас мій якір. Та моє світло — з вами.

Осіріс на мить замовк, мов прислухаючись до чогось, що чути лише йому. Потім, повільно піднісши руки, він торкнувся власних грудей — і крізь серце-камінь почало пробиватись тонке, пульсуюче сяйво. Воно відділилось від тіла — мов відлуння, але живе, матеріальне. Перед ними з’явилась фігура — прозора, але цілком присутня: Осіріс у подобі світлової проекції, з тією самою величчю в рисах, але гнучкіший, мов витканий зі спогадів.

— Я залишаю свій образ, — сказав він. — Це не тіло. Але частина моєї волі, мого знання і сили. Через нього я зможу йти з вами.

Сенн завмер:

— Ви… будете поруч?

— Не завжди. Але коли ви увійдете в місця сили — я зможу проявитись повністю. І підказати шлях. Моя присутність — ваша зброя, поки не знайдете справжню.

— Справжню? — Грейсон насупився.

Осіріс нахилив голову.

— Сета не здолати однією мужністю. Навіть моєю силою — не повністю. Його суть змінилась. Він став більше ніж бунтівним духом — його тінь пронизала тканину світу. Щоб зупинити його — вам потрібно знайти Ключ Судного Світла.

— Що це таке? — запитала обережно Лейла.

— Ключ, створений із ядра першого світу. Колись він міг знищити цілу тінь одним словом. Але його сховали — у місці, де навіть я не можу бачити. Вам доведеться розгадати шлях.

Осіріс провів рукою над мапою, і один із фрагментів — далекий, забутий острів, спалахнув синім.

— Почніть тут. Це — Острів Мовчання. Колись там говорили навіть скелі. Тепер — тиша. Але саме в тиші народжується відповідь.

Лейла ковтнула:

— А якщо ми не знайдемо Ключа?

— Тоді Сет повернеться повністю. І не буде світанку після його ночі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍