Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

XIX.

Тиша в підземеллі була глибшою за смерть.

Кем-Руар біг — чи радше, його тіло неслося вперед, як знаряддя в руках сили, яка остаточно його проковтнула. Коридори вели все глибше й глибше під храмом Осіріса, туди, куди не ступала нога смертного вже тисячі років. Він не роздумував — йшов, наче пам’ятав цей шлях, хоча ніколи раніше тут не був.

Стеля знижувалась, у ній сочився чорний конденсат. Стіни покривав старий рельєф: змії, які пожирають власні хвости, роздерті тіла, обриси істот без облич. Світло факелів залишилось десь далеко, але Кем-Руар бачив — у тьмі, як у власному відображенні.

— Ближче, — прошепотів голос у ньому. — Там, де коріння розгнило, я посію нове.

Темна енергія обплітала його руки, повзала по шкірі, залишаючи темні вени, мов чорнильні тріщини на живому пергаменті.

Він увійшов у зал, схожий на черево якоїсь прадавньої істоти. Стовпи були з червоного каменю, а в центрі — круглий резервуар, у якому не було води, лише густа, тягуча рідина, що дихала.

На стінах — кам’яні тронні місця. У них сиділи скелети у масках богів: шакал, сокіл, кобра, і щось, чого не мало бути в людських уявленнях. Вони не рухались, але їхні очниці ніби стежили.

— Ваш час минув, — прошепотів Сет крізь тіло Кем-Руара. — Але я — не з цього часу.

Він ступив до резервуару й опустив руку в чорну рідину.

Рідина відповіла.

Вона вчепилась у його шкіру, втягнулась у вени, і тіло затремтіло, як струна. Візерунки спалахнули на його плечах. Кров змішалась із тінню. Його обличчя розтягнулось, розпухло, але потім знову набрало форму. Але це вже не був Кем-Руар.

Сет остаточно пробудився.

— Я заберу те, що Осіріс зберігав. Його ім’я — буде стерте, як і попіл його храмів.

З-під підлоги залу зашипіло. Кам’яна плита зсунулася убік. І з-під неї — вилізло перше. Це було висушене, мов мумія, тіло людини — або колись людини — з порожніми очима. Воно зупинилось перед Сетом, а потім — впало на коліна. За ним виліз другий. І третій.

Земля народжувала мертвих.

— Ви — були тінню, що ховалась. Але тепер — станете клинком. — голос Сета тепер звучав і з повітря, і з самої рідини у резервуарі. — Зустрічайте світло з темряви. І нищіть його.

Мертві не відповідали. Вони слухали.

Сет підняв руки — і тінь скупчилась, мов чорна мантія, обгорнула його фігуру, і розповзлася залом, торкаючись кожного мертвого тіла. Тіло реагувало: оживало, стискалось, зростало новою тканиною, хрящами, кістяною бронею. Це не були просто зомбі — це були носії прокляття.

Тінь обліпила Кем-Руара остаточно. Він більше не був навіть тілом. Сутність Сета просочила кожну його клітину, кожен атом. Із його плечей виросли роги — не тілесні, а сформовані з магічного диму. Його руки стали довші, пальці — загострені. Очі — світло з безодні.

— Я — син темряви, з якої народилось небо, — проголосив він. — І я повертаюсь не сам.

Мертві вирівнялись у ряди. Їх було дванадцять. Потім двадцять. Потім сорок.

Потім — більше. І кожен із них ніс у собі частину сили Сета.

* * *

На поверхні світ поволі оговтувався після пробудження Осіріса.

А внизу — починалась інша війна.

Війна, в якій не буде милості. Сет ішов до нової мети. Йому потрібні були ключі. І знання. Він знав, хто їх має…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍