Moon Grey - Нейрончик. Перерва на війну., Moon Grey

Тригер.

Тим часом, Час плинув в просторі і відбувалися ситуації в житті кожної клітини. Це була їхня робота. Навіть просто перебування мало свою історію, початок та кінець. Наче камінь на дорозі, що спостерігав за всим, що проходило повз нього.

Зараз цим каменем був Тригер. Він мовчки спостерігав, як мимо нього по лімфатичнім потоці пливе черговий транспортний Білок, ось він минає 4-й поверх і зупиняється. Там зараз проходить інспекція. Тригер мовчав. Ситуації в житті інших створювали плин їхнього життя. А де було перехрестя кількох життів, там виникала подія.

« - Як добре, що до мене це не має жодного стосунку» - майнула думка Тригера. І тут же його життя, сповнене спокою, перервалось різким рухом. Його підкинуло і Тригер врізнобіч загарчав внутрішнім неспокоєм.

- Що ти знову твориш! А ну стихни! - Закричали М’язи, - не заважай скорочуватись!

- Та не можу! – Гаркнув Тригер. – Це некеровано!

- Та невже? – М’язи намагались працювати ритмічно, але ця зв’язка стриманої та заблокованої енергії ніяк не ставала еластичною. – А ти пробував?!- І кинули зі злістю, - чортів камінь.

- Я не камінь. Я практикую «каменя на дорозі».

- Хто тобі цю ідею підкинув?

- Мозок. Він читав, що це допомагає.

- Але ж не допомагає! – М’язи смикали скуйовджену та хаотично пульсуючу ділянку, яка раз по раз ставала все твердішою каменюкою і заважала нормальному проходженню інших енергій.

- Не допомагає, - сьорбнув носом Тригер.

- То зміни щось, - гавкнули зі злом М’язи і погнали хвилю енергії поза контурами місця Тригера. – Теж мені, йога знайшовсь. Спочатку випусти свою злість, рухайся ритмом, а не лежиш-лежиш і починаєш сіпатись.

- Я вже пробував. Це твоя методика, сила –це не моє.

- Авжеж не твоє, - буркнули М’язи і перестали звертати увагу на цей біль.

За цим спостерігав Білок та Нейрончик.

- Що там за лемент? – Запитав Нейрончик.

- Це ж М’язи, вони живуть цим, трішки злості, трішки крепатури в них присутньо, коли залежуються занадто та не розминаються добре.  Від цього легкий приємний для них біль. Вони ростуть, міцнішають і отримують задоволення.

- А ото хто, такий темний та опуклий? – Тицьнув пальцем в скло малий.

- Тригер. То теж М’яз, але з переповненою енергією.

- А чого він її не випустить назовні?

- Не час, не місце, немає для цього створеної ситуації, напевно.

 

 

 

- Так нехай сам створить, в чому справа?

- Він не вміє. Для цього потрібно, здається,  зовнішнє стимулювання.

Тут же полинув гуркіт повсюди. Почався землетрус.

- О, як невчасно. – Застогнав Білок.

- Здається М’язи перетренувались. – Теж протягнув Нейрончик. – Тепер ми тут застрягли?

- Тимчасово, але так. Рух буде з заторами, краще перечекати.

- Я тоді прогуляюсь.

- Куди?

- До Тригера. Розпитаю, що там за проблема.

- А, ну йди. – Білок перевірив замки на Вірусові і задрімав.

Нейрончик миттю дістався місця Тригеру.

- Привіт, - сказав він, - чого такий сумний та засіпаний?

- Привіт, -відгукнувсь Тригер, - та, є проблема.

- Розкажеш?

- А ти що можеш допомогти? Тут вже мені нарекомендували більш авторитетні, ніж ти. Тільки толку від цього-  нуль, бо тимчасово.

- Але ж не нуль, якщо хоч якийсь період є? – Заперечив Нейрончик.

- Воно-то так. Але, - Тригер сіпнувся і затих, - розумієш, мені й так непереливки і від спокою, і від руху, а інше ще ніхто не придумав.

- А що саме? Розкажи. Інколи просто сповідь не завадить.

- Сповідь? Що ще за сповідь?

- Ну, це монолог в парі. Я це вивчав на уроці «гігієна спілкування». Це коли ти попереджаєш, що зараз будеш токсичним, але тобі це потрібно. Спочатку та ниєш, соплиш, нудиш комусь. Потім ти набридаєш всим, далі ти все це виписуєш в зошит, діалог сам з собою чи з кимсь уявним, потім ти викидаєш написане  рвучи на друзки з насолодою, повільно чи шматуючи. А потім вже розумієш, що є зовнішній світ, твій світ, інші світи і ти можеш з ними контактувати вільно. Але важливо попередити, що тобі потрібно: допомога чи просто вислухати.

- А ти ось це бачив? – Тригер тицьнув собі в груди, - ось, бачиш, воно отут, болить! Як мені з оцим нити і соплити, коли мені вбити когось хочеться, а не нюні розводити.

- А чому тобі вбити хочеться? – відступив на крок назад про всяк випадок Нейрончик.

- Не знаю, мене все дратує. Все не по-моєму. Всі живуть своїм життям, а до мене байдуже. А я ось є. Нащо мене тоді створили?

- А нащо тебе створили? Ти якого Роду?

- М’яз я. Звичайний М’яз. Був колись ним.

- І що сталось?

- І втратився.

- Що? – ошелешено вигукнув Нейрончик. –Вмер?

- Вмер, але не фізично. Фізично я присутній. Духом я впав. Розумієш, мені всі говорили, що треба економити сили, не перериватись навпіл, не перенапружуватись. А я їм назло, бо я хотів перерватись, напружитись, досягти, бути першим?

- Нащо? – запитав Нейрончик.

- А щоб відстали від мене! А то всі такі: «треба», «є таке слово – треба», «швидко давай думай», «гуляй, бо це корисно», «он диви, які твої брати», а я не хотів!

- А що ти тоді хотів?

- Виспатись. – Тригер заплакав. – Я ніяк не міг виспатись. То в школу, то в садок, то уроки, то гуляти виганяли, то їсти, то допомагати…

- Чому ж ти не сказав про те, що хочеш спати?

- Я казав!- Крізь сльози мовив Тригер, -  і мене вкладали, але я не міг спати по розпорядку. Як я лягав, мене аж вштирювало, я не міг заснути.

- Ти свою волю не проявляв, так? – Нейрончик сумно уточнив.

- Так. – Сумно відповів Тригер. – Я вже й не знав, що хочу. Увесь час напруга, щоб відповідати статусу в ролі гарного сина. Чесно кажучи, від напруги, мені й подумати не було як.

- А зараз ти можеш проявити її? Волю.

- Як, коли в мене ось це. – Тригер обійняв свій опуклий живіт та груди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍