Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

пасом лізло в очі, і вона намагалася їх прибрати. За її спиною було море. Сіро-зелене, з пінистими гребенями високих хвиль.

Море посеред кімнати було єдиною кольоровою плямою. Здавалося, все решта — чорно-біле. Але всьому виною були щільно запнуті темні штори. Світло прослизало крізь невеличкі шпаринки, але власнику кімнати було все одно, що за вікном. На нерозкладеному дивані лежала подушка зі вм’ятиною від голови і скручена ковдра. Шафа навпроти ліжка була вщерть заповнена книгами. Якби не плаский монітор на столі, здавалося б, що тут живе якийсь підстаркуватий дід-відлюдник.

— Моя принцесо, — прошепотіли тонкі потріскані губи. Висохлі воскові пальці гладили усміхнене обличчя під прозорим склом. — Моя принцесо, — повторили.

У нього були запалені очі з химерною сіточкою судин — давалася взнаки чергова ніч без сну. Чи день? Скільки він уже не спав? Він утомлено потер скроні і склепив повіки. Очі відразу защипало.

Він відсунувся на стільчику, скривившись від різкого звуку — коліщата нещадно дерли стару підлогу, дістав із нижнього ящика білий флакончик і закапав у куточки прозору рідину. Штучні сльози. Він насилу розсміявся. Сміх перейшов у кашель. Як давно в нього не було справжніх сліз? Ще відтоді, як…

«Татку, допоможи мені!»

Як давно в нього взагалі не було нічого справжнього? Він сам був несправжній. Він відкашлявся й витер рота великою картатою хусточкою. Очі перестало щипати, можна було повертатися до роботи. Він поцілував фотографію, обережно опускаючи її на стіл, і поворушив мишкою. Монітор висвітлив сторінку з діалогами в соціальній мережі. Він прокрутив коліщатко вгору-вниз й зупинився на фотографії дівчини з блакитним волоссям. Як це ти, Мальвінко, забула про мене? Недобре. Гарні дівчатка так не роблять. Пальці звично пробіглися по клавіатурі, набираючи текст:

— Де ти? Я скучив.

Старенький телефон хрипло задзижчав, сповіщаючи про дзвінок.

— Слухаю.

— Дмитро Іванович Рикун? — запитав приємний жіночий голос.

Чоловік здригнувся, повертаючись до тями. Дмитро Іванович? Точно. Його так звуть.

— Так.

— Дмитре Івановичу, вас турбує менеджер Світлана, банк «Альвеа». У вас заборгованість по кредиту. Коли ви плануєте внести оплату?

Бісів кредит… Він зовсім про нього забув. Його старий комп’ютер уже давно дихав на ладан, довелося брати позику на новий — швидкий, потужний. З ним справи пішли набагато швидше. Але банк — це не дівчатка із соцмереж, йому мізки довго не попудриш. Але й це нічого. Впораємося. Чоловік вдоволено кивнув своїм думкам і миттю змінився. Зморшки розгладилися, очі заблищали, на губах з’явилася мрійлива усмішка. Голос став оксамитовим, солодким.

— Люба Світланочко, у вас такий чарівний голос. Як же приємно, коли самотньому чоловікові телефонує така чудо­ва дівчина. Звичайно, я все закрию вже до кінця тижня.

У трубці мовчали.

— Не переживайте, люба Світланочко. Мені от-от перекажуть усю необхідну суму, і я відразу ж розрахуюся з вашим банком, який так люб’язно мене виручив.

— Гаразд. Усього найкращого, Дмитре Івановичу.

— І вам усього найкращого, люба.

Чоловік поклав телефон на стіл і опустив гостре підборіддя на зчеплені пальці рук. У нього є ще тиждень. Треба терміново дістати гроші. Добре, що телефонує Світланка. Стелитися перед якимось Ігорком було б значно складніше.

Сорокарічний Дмитро Рикун давно не називав нікому свого імені. Відтоді, як… Чоловік знову взяв фотографію до рук. Хто вигадав ці дурні чорні рамки? Його принцесі вони зовсім не пасують!

Раптом чоловік здригнувся — по ногах потягнуло холодом. Він під’їхав на стільчику до батареї, кривлячись від скреготу: коліщатка геть не бажали крутитися й вгризалися в паркет, і помацав її, наперед знаючи результат — холодна. Літо ж! Він замружився і відсунув штору. За склом, вкритим напівпрозорими плямами, йшов дощ. Чоловік обережно розплющував очі, звикаючи до яскравого світла. Дощ барабанив по дашках сусідніх будинків і навіть закинутому будівництву навпроти. Скільки ж воно випило крові — шуміло й шуміло, а потім завмерло десь на середині. І тепер нікому не потрібне, окрім бродячих псів — вони оселилися там величезною зграєю і якось ледве не розірвали якогось пияка, що заблукав там. Після того будівля ­набула резонансу, псів вивезли до притулків, а замість них там оселилися безхатьки. Чоловік провів рукою по довгій щетині — він теж міг би там оселитися, і його б точно прий­няли за свого.

Будівлі були його добрими друзями. Особливо — багатоповерхівки. Його перша чемна дівчинка — білявочка Оксана під ніком Ксю — слухняно зістрибнула з дев’ятиповерхівки. Дмитро вів її до останнього кроку в небо. Спершу все йшло трохи важко. Білявка довго йшла на контакт і надто себе любила, щоб зробити те, чого він прагнув. Коли Рикун уже був готовий здатися і покинути все, вона написала ­йому в сльозах одне-єдине речення, від якого його кров швидше побігла венами:

— Я не хочу жити.

Дмитро тоді реготав із півгодини і навіть подумав, що втратив розум, але швидко опанував себе. Розгублена Оксана впала в глибоку депресію, коли дізналася, що її коханий хлопець їй зраджує з однокласницею. Який поворот! Рикун був на сьомому небі. Йому нічого не вартувало прикинутися добрим другом, підлити трохи більше масла у вогонь, а потім — наштовхнути на бездоганну помсту.

— Якщо тебе не стане — тільки тоді він зрозуміє, що втратив.

Довга нічна розмова, і на світанку того ж дня — не можна було зволікати, поки Ксю не отямилась, — дівчина при повному параді із бездоганно написаною запискою — його ідея про те, кого треба звинувачувати в її смерті, — під­нялася на недобудовану дев’ятиповерхівку. Рикун увечері облазив весь будинок і сам зняв замок на дверях до даху. Чемна дівчинка навіть надіслала йому фото зверху, а він — підбадьорливі слова їй у відповідь. О, він розповів їй свою нещасну історію кохання і що сам вчинить так само услід за нею. Потім було багато фото з різних ракурсів у новинах та в інтернеті. Дмитро смакував кожну, пригублюючи сухе червоне вино з горла. Напиватися він не збирався, від горілки його нудило, а шампанське не дуже пасувало до святкування такої події. Залишалося вино — сухе, густе, бордове. Це був чудовий вечір.

Дмитро прицмокнув. Після першої він переможно відкоркував ще дві пляшки. Кучерява Ланочка боялася висоти, зате обожнювала гострі відчуття. Вона відчула те саме, що його принцеса. З боягузкою Вівою довелося помучитися не менше, ніж із Ксю. Мала вперто хотіла кинутися під потяг, але щоразу надсилала йому сльозливі повідомлення, що боїться. Рикун мало не з’їв собі мізки, поки не додумався порадити їй увімкнути музику в навушниках. Усе просто: не чує потяга — не має страху. Віва була чемною дівчинкою.

Віконце повідомлень замиготіло синім. Чоловік вдоволено гмикнув. Мальвіна відповіла. Гарна дівчинка.

— Батьки відрубали інтернет. Я теж скучила…

Як передбачувано. Чоловік став друкувати відповідь. Він більше не Дмитро Рикун. Зараз йому тільки-но виповнилося шістнадцять і він оточений магічним ореолом під назвою Білий Кит. Йому могло бути тринадцять, двадцять і вісімнадцять. Скільки завгодно, щоб досягнути мети. Він із готовністю приміряв будь-який вік і вигляд.

— Мені так самотньо. Чому ніхто цього не розуміє?

— Я розумію…