Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 10

Я прокинулась рано, хоча і не планувала цього. Зазвичай мені не подобалось вставати до світанку, але цього разу ніч була неспокійною. Мої думки не давали мені спокою, перемішуючись із тими словами, які я почула від Нолана. Вони знову і знову поверталися в моїй голові, навіть коли я намагалася думати про щось інше.

— Час… — прошепотіла я, дивлячись у темне вікно. Місяць яскраво світив, але його світло здавалось якимось холодним, наче він намагався проникнути в мої думки і витягнути їх на поверхню. Я потягнулася, зітхнувши.

Це не було схоже на звичайну ніч. Я не могла забути його погляд — погляд Нолана, який був одночасно проникливим і відстороненим, ніби він завжди знав більше, ніж я могла уявити.

В кімнаті все було тихо. Я встала, тихо ковзаючи ногами по підлозі, щоб не розбудити своїх сусідів по кімнаті. Моє тіло було втомлене, але моя свідомість не могла знайти спокій.

Вже на сходах я почула тихий шум. Хтось був у коридорі. Я замерла на мить, прислухаючись, а потім знову рушила вперед. І ось я побачила його — Нолан, який стояв біля великого вікна, де перші промені світанку намагалися пробитись крізь темряву. Він був високий, мов тінь, а його постать, здавалось, зливалася з ніччю.

— Ви теж не спали? — запитала я, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині мене розбурхувався непевний спокій.

Нолан повернувся до мене, і його вираз обличчя залишався нейтральним, хоча в його очах була така глибина, що я б могла потонути в них.

— Ні, я не спав, — він відповів, і його голос звучав м’яко, але твердо. — Але мені потрібно було прояснити деякі думки.

— І що ви вирішили? — Я не могла стримати своє питання, хоча і знала, що відповідь навряд чи буде для мене легкою.

Нолан трохи помовчав, ніби збираючи думки, і лише потім відповів:

— Я вирішив, що твоя боротьба — це не тільки твоя особиста справа. Ми всі тут, в Арканумі, впливаємо одне на одного. І твої успіхи чи невдачі — це частина того, що впливає на нас усіх.

Його слова знову зазвучали по-новому. Я почувалася не просто студенткою. Я була частиною чогось більшого. Я не була готова зрозуміти все до кінця, але вже зараз я відчувала, як Нолан вкладає в ці слова значення, яке було більше, ніж просто відображення моєї ситуації.

— Я не просила вас втручатися, — сказала я, хоча розуміла, що ці слова не зовсім відображають мої почуття. Я не хотіла бути настільки відкритою, не хотіла залежати від нього, навіть якщо він здавався таким важливим для мене.

Нолан відповів лише одним поглядом. Його очі ніби відразу читали мене, і в цьому погляді не було осуду чи оцінки, тільки спокійне прийняття.

— Ти маєш право бути сама собою, — сказав він, і його слова звучали як заспокоєння, як зважене розуміння. — Але пам’ятай, що кожен з нас має своє місце в цьому світі. І іноді ми повинні прийняти допомогу, навіть коли нам здається, що можемо впоратись самі.

Мені стало важко дихати від його слів. Вони зачіпали мене глибше, ніж я очікувала. І навіть якщо я не хотіла цього визнавати, я знала, що його присутність у моєму житті має значення. Я не була готова це прийняти, але відмовитися вже не могла.

— Ви праві, — тихо відповіла я, і наше мовчання стало ще більш напруженим.

Через деякий час Нолан кивнув і, не сказавши більше ані слова, повернувся до вікна. Я залишилась стояти на місці, намагаючись зрозуміти, чому його присутність так сильно змінює мої відчуття.

Відчуття сили та водночас невизначеності. Він був загадкою, яку я ще не могла розгадати. І чим більше я намагалася відштовхнути його, тим сильніше він входив у моє життя.

Це було страшно, але водночас захоплююче.

Я глибоко зітхнула і тихо вийшла з кімнати, залишивши його наодинці з його думками.
Я ще довго стояла в коридорі, слухаючи, як відлунюють мої кроки на холодній підлозі. Вони здавались мені занадто голосними, немов кожен крок був позначений чимось важливим, чимось, що я ще не могла зрозуміти. В моїй голові крутилися думки про Нолана, про те, як сильно він змінив моє сприйняття всього, що відбувається навколо. Він був такою частиною цього місця, частиною його влади та таємниць, що іноді важко було зрозуміти, де закінчується його професіоналізм і починається його власне «я».

Я опустила погляд на свої руки. Вони не тремтіли, але я відчувала, що щось змінилося всередині мене. Це був не просто страх або цікавість, це був якийсь новий, глибокий, невідомий відчуття, яке з’явилось після нашої розмови.

Вже в класі я змогла повернутися до звичних думок. Мої одногрупники вже почали збиратися, готуючись до занять, і я намагалася бути такою ж, як завжди. Та все ж щось всередині мене залишалося іншим, якби частина мене була відсутня або зайшла на якийсь новий рівень.

Заняття минуло без особливих подій, але я помітила, що погляд Нолана в моєму напрямку тепер був іншим. Він більше не був просто ректором, який завжди тримав дистанцію. Тепер він спостерігав за мною якось інакше — уважно, але з відтінком розуміння, ніби кожен його погляд вже ніс якусь загадку, яку я мала розгадати.

Після занять я йшла коридором, коли помітила його. Нолан стояв у дверях і спостерігав за студентами, що виходили з аудиторії. Я не могла не звернути на нього увагу, хоча намагалася триматися від нього подалі.

Він зробив кілька кроків назустріч мені.

— Я маю поговорити з тобою, — його голос був спокійний, але з відтінком важливості, який не можна було ігнорувати.

— Про що? — я намагалася звучати байдужою, але відчувала, як всередині мене щось стискається.

— Про тебе, Ясемін, — він не відповів одразу, даючи паузу, ніби підбираючи слова. — Ти знаєш, що це не просто академія. Ми тут, щоб навчатися і розвиватися, але є й інші… складніші аспекти, які ти повинна зрозуміти.

 

Я мимоволі стиснула кулаки. Він говорив так, ніби вже все знає, і ніби ці «складніші аспекти» стосуються мене особисто. Я відчула, як нерви почали напружуватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍