Стівен Кінг - Керрі

було добре, а тоді знову загупало та загрюкало, і весь будинок почав жбурляти своє начиння навсібіч, і мама впустила ножа, стала навколішки й почала молитися, простягаючи вгору руки й розхитуючись на колінах, а коридором зі свистом пролітали стільці, на другому поверсі перекидалися ліжка, а обідній стіл намагався пролізти крізь вікно, і тоді мамині очі стали величезні, навіжені, випнуті, вона вказала пальцем на дівчинку

(це ти це ти бісове сім’я відьмо служко диявола це ти все робиш)

а тоді на каміння, і мама знепритомніла, а їхній дах тріщав і стогнав під кроками Бога, а тоді… Тоді вона знепритомніла й сама. І після того не мала спогадів. Мама про це не згадувала. М’ясний ніж повернувся до шухляди. Мама приховала одягом синьо-чорні сліди на шиї Керрі, і та нібито пам’ятала, що була спитала маму, звідки вони взялись, а та стиснула губи й не відповіла. Мало-помалу все забулося. Вікно в ті спогади прочинялося тільки у снах. Картини на стінах більше не танцювали. Вікна не зачинялися самі. Керрі не пам’ятала часів, коли щось було інакше. Дотепер.

Спітніла, вона лежала на ліжку й дивилася на стелю.

— Керрі! Вечеря!

— Дякую

(я не боюся)

мамо.

Вона підвелася й перев’язала волосся темно-синьою стрічкою. А тоді спустилася на перший поверх.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 59):

Наскільки очевидним був «дикий талант» Керрі і як до нього ставилася Марґарет Вайт із її радикально-католицькою етикою? Певно, ми ніколи про це не дізнаємось, але мимохіть думається, що реакція місіс Вайт мала бути вкрай різкою…

— Ти й не торкнулася пирога, Керрі. — Мама підвела очі від брошури, яку вивчала, п’ючи свій чорний чай з апельсиновою шкіркою. — Він же домашній.

— У мене від нього прищі, мамо.

— Твої прищі — це твоє Господнє покарання. Бери пиріг.

— Мамо?

— Так?

Керрі стрибнула головою вперед.

— Томмі Росс запросив мене на Весняний бал наступної п’ятниці…

Брошура була забута. Мама дивилася на Керрі великими очима, ніби не вірячи, що її вуха все правильно почули. Її ніздрі роздувалися, як у коня, котрий зачув сухе гриміння зміїного хвоста.

Керрі спробувала проковтнути кавалок у горлі, але змогла

(я не боюсь ого ще й як боюсь)

позбутися його лиш частково.

— …і він дуже пристойний хлопець. Він пообіцяв зайти до нас, і познайомитися з тобою, і…

— Ні.

— …привести мене назад до одинадцятої. Я вже…

— Ні, ні, ні!

— …погодилася. Мамо, будь ласка, допоможи мені… спробувати вписатись у світ. Я не така, як ти. Я дивна — тобто інші діти вважають мене дивною. А я не хочу такою бути. Я хочу стати повноцінною людиною, поки ще не пізно…

Місіс Вайт виплеснула свою чашку в обличчя Керрі.

Чай був ледве теплий, але він не зміг би урвати слова Керрі різкіше, навіть якби був шпарким варом. Вона скам’яніла на стільці, а бурштинова рідина стікала з її щік і підборіддя на білу блузку й розпливалася по ній плямами, що прилипали до тіла й пахли корицею.

Місіс Вайт сиділа й дрібно тремтіла, її обличчя заклякло — усе, крім ніздрів, які безперестанку роздималися. Тоді вона різко закинула голову й заверещала в стелю.

— Боже! Боже! Боже! — Її щелепа нещадно клацала за кожним словом.

Керрі не рухалася.

Місіс Вайт підвелася та обійшла стіл. Її пальці скрутилися в тремтячі пазурі. На обличчі застиг напівдикий вираз співчуття з домішкою ненависті.

— До комірки, — сказала вона. — До комірки й молитися.

— Ні, мамо.

— Хлопці. Так, далі йдуть хлопці. Після крові приходять хлопці. Наче пси, що винюхують, скаляться, бризкають слиною, намагаються зрозуміти, звідки воно тхне. Як же воно… тхне!

Вона вклала в удар усю руку, і її долоня ляснула Керрі по обличчі

(о боже як же я тепер боюся)

з тим сухим звуком, з яким хльоскають у повітрі шкіряні ремені. Уся верхня частина тіла дівчини хитнулась, але вона залишилася на стільці. Білий слід на щоці помалу став криваво-червоним.

— Відмітина, — сказала місіс Вайт. Її очі були широкі, але порожні; дихала вона короткими, уривчастими ковтками. Коли її скручені пальці опустилися на плече Керрі й потягли її зі стільця, вона ніби говорила сама до себе.

— Я вже таке бачила, так. О так. Але я. Ніколи. Так. Не. Тільки з ним. Він. Узяв. Мене…

Вона замовкла, її очі поблукали кудись до стелі. Керрі перелякалася. Мама ніби забилася в конвульсіях якогось великого, руйнівного одкровення.

— Мамо…

— В машинах. О, я знаю, куди вони везуть тебе у своїх машинах. За місто. Придорожні. Віскі. Винюхують… Вони чують твій запах! — Вона дійшла до крику. На її шиї виступили жили, а голова закинулася назад, звернувши вгору питальний погляд.

— Мамо, краще припини.

Це ніби вирвало її з якоїсь примарної реальності. Її губи сіпнулися, ніби в карикатурному подиві, і вона спинилася, мовби вчепившись за старий орієнтир у новому світі.

— До комірки, — пробурмотіла вона. — До комірки й молитися.

— Ні.

Мама занесла руку для удару.

— Ні!

Рука застигла в порожньому повітрі. Мама глипнула на неї, ніби щоб пересвідчитися, що рука таки на місці й ціла.

Пиріг раптом піднявся з триногої підставки на столі, полетів через кімнату й ляпнувся об стіну коло дверей до вітальні, розлетівшись вогкими чорничними патьоками.

— Я піду, мамо!

Мамина перекинута чашка піднеслась у повітря й пролетіла повз її голову, розбившись над плитою на друзки. Мама зойкнула й упала на коліна, затуливши голову долонями.

— Чортова дитина, — простогнала вона. — Чортова дитина, бісове поріддя…

— Мамо, встань.

— Хіть і розпуста, поклики плоті…

— Встань!

Голос зрадив маму, але вона таки підвелася, не знявши рук з голови, як військовополонена. Вона ворушила губами. Керрі здалося, що мама промовляє «Отче наш».

— Я не хочу з тобою сваритися, мамо, — сказала Керрі. Її голос зривався і ледь-ледь не тікав. Вона силкувалася його опанувати. — Я просто хочу, щоб мені дозволили жити власним життям. Твоє… мені не подобається. — Вона замовкла, сама з себе перелякавшись. Вона виголосила найвищу хулу, і прозвучало це в тисячу раз гірше за слово на «К».

— Відьма, — прошепотіла мама. — Сказано в Книзі Господній: «Не залиш відьми при житті». Твій батько зробив те, що мав зробити Господь…

— Я не хочу про це