Джордж Мартін - Буря Мечів

— Байдуже. Так само, як байдуже мені, живі вони чи мертві.

— То це ти відшмагав Яю...— Це було не запитання.

— Твоя сестра розповіла мені, як ти погрожував моїм онукам,— голос лорда Тайвіна був холодніший за лід.— Вона збрехала?

Тиріон не збирався нічого заперечувати.

— Так, я погрожував. Щоб уберегти Алаяю. Щоб Кетлблеки не скривдили її.

— Щоб уберегти честь повії, ти погрожуєш представникові власного дому, рідній крові? Оце так?

— Це ти учив мене, що гарна погроза іноді краща за удар. Не скажу, що Джофрі не спокушав мене кількасот разів. Якщо тобі так хочеться когось відбатожити, почни з нього. Але Томен... чого мені кривдити Томена? Він гарний хлопчик, і він мені рідний.

— Як була й твоя мати,— лорд Тайвін зненацька підвівся, вивищуючись над своїм сином-карликом.— Повертайся в ліжко, Тиріоне, й більше навіть не заговорюй до мене про свої права на Кичеру Кастерлі. Ти отримаєш свою винагороду, але таку, яку я вважатиму відповідною твоїй службі та становищу. І не роби помилки, бо це востаннє я терплю, як ти ганьбиш дім Ланістерів. З повіями покінчено. Знайду ще одну в твоєму ліжку — повішу.

Давос

Довгий час він спостерігав за тим, як збільшується вітрило, намагаючись вирішити, як буде краще: жити чи померти.

Він знав: померти найлегше. Варто просто заповзти назад у печеру й дозволити кораблю проплисти повз — і смерть знайде Давоса. Уже багато днів його палила гарячка, вивертаючи нутрощі та змушуючи тремтіти в неспокійному сні. Щоранку Давос почувався слабшим. «Уже недовго лишилося»,— узяв він за звичку казати собі.

Якщо його не вб’є гарячка, це зробить спрага. Тут не було питної води, хіба що час від часу випадав дощ, лишаючи калюжі в заглибинах у камінні. Ще три дні тому (чи чотири? на цій скелі він уже загубив лік дням) усі калюжі пересохли, як старі кістки, й він уже не міг витримати вигляду затоки, що брижилася навколо сіро-зеленими хвилями. Він усвідомлював: щойно почне пити морську воду, кінець прийде дуже швидко, але мало не зробив уже перший ковток — так у нього пересохло в горлі. Його врятувала несподівана злива. Він так знесилів, що зміг тільки виповзти під дощ і там лежати, заплющивши очі й розтуливши рота, і ловити воду потрісканими вустами й розпухлим язиком. Йому трохи додалося сили, а калюжі, тріщини й розколини на острові знов по вінця наповнилися життям.

Та це було три дні тому (чи, може, й чотири), а тепер вода переважно закінчилася. Щось випарувалося, а решту він випив. До завтра він уже знову смоктатиме мул і лизатиме холодне вологе каміння на дні западин.

А як не спрага й не гарячка, його уб’є голод. Бо острів — не більш як гола скеля, що стримить у безмежжі Чорноводої затоки. Під час відпливу іноді Давосу траплялися маленькі краби вздовж кам’янистої смужки берега, куди його викинуло після битви. Поки він розбивав їх на камінні, щоб видобути м’ясо з їхніх клішень і нутрощі з-під панцира, вони боляче щипали його за пальці.

Та коли набігав приплив, берег зникав, і Давосу доводилося видиратися на скелю, щоб його знову не змило в затоку. Під час припливу від вершечка скелі до води було всього п’ятнадцять футів, а коли море хвилювалося, бризки сягали навіть вище, тож не змокнути було неможливо, навіть у печері (яка насправді являла собою не більш як впадину в скелі попід уступом). На скелі не росло нічого, крім лишайника, і навіть морські птахи оминали це місце. Час від часу на вершечок скелі сідали мартини, Давос пробував їх піймати, та не зміг навіть наблизитися — так швидко вони відлітали геть. Він жбурляв у них камінці, але слабкість не давала добре замахнутися, тож навіть коли він поціляв у мартинів камінцями, ті лише роздратовано кричали, пурхаючи в повітря.

З його притулку видно було інші скелі — далекі кам’яні шпилі, вищі за його власний. На око, найближчий вивищувався над водою на добрячі сорок футів, хоча з такої відстані важко було сказати напевне. Над ним постійно кружляла хмара мартинів, і Давоса частенько навідувала думка переплисти туди та вчинити набіг на їхні гнізда. Однак вода тут холодна, а течія — сильна й підступна, й він розумів, що для такої подорожі сили у нього бракує. Так він точно загине, не треба й солоної води пити.

Часто осінь у вузькому морі волога й дощова, пригадував він з минулого. Вдень було не так і погано, коли світило сонце, а от ночами холоднішало, й час до часу над затокою пролітав вітрюган, женучи перед собою білі гребені, й за деякий час Давос, мокрий до нитки, уже тремтів. По черзі на нього напосідалися застуда й гарячка, й останнім часом він постійно бухикав.

Печера була єдиним доступним прихистком, не надто надійним. Під час відпливу море лишало на березі уламки дерева й обвуглений мотлох, але Давосу не було чим викресати іскру й розпалити вогонь. Якось він у розпачі спробував терти два шматочки дерева один об одного, але дерево було гниле, і від марних зусиль Давос тільки водянки собі понатирав. Одяг на ньому теж був мокрий, а ще, перш ніж його викинуло на цю скелю, він загубив десь у затоці один чобіт.

Спрага, голод, холод. Вони складали йому товариство щогодини, щодня, і за деякий час він уже ставився до них як до друзів. І дуже скоро один із цих друзів пожаліє його та звільнить від цих нескінченних злигоднів. А може, Давос просто одного дня зайде у воду й попливе до берега, що, як він знає, десь там на півночі, за обрієм. У такому стані, у якому він зараз, це надто довгий заплив, але то вже байдуже. Давос завжди був моряком і померти збирався в морі. «Підводні боги чекають на мене,— казав він собі.— Давно пора мені повертатися до них».

Та от з’явилося вітрило — цятка на видноколі, яка дедалі збільшувалася. «Корабель, де корабля не має бути». Давос приблизно уявляв розташування своєї скелі: то було одне з підводних гірських утворень на дні Чорноводої затоки. Найвище з них стриміло на сотню футів над рівнем моря, а дюжина менших були заввишки від тридцятьох до шістдесятьох футів. Моряки називали їх «списами царя моряників» і