Джордж Мартін - Буря Мечів

Але це байдуже. На Чорноводді сонце Станіса Баратеона закотилося. Що ж до Старка, то хлопець досі на заході, однак великі сили північан на чолі з Гелманом Толгартом і Робетом Гловером спускаються у Сутінь-діл. Їм навперейми я вислав лорда Тарлі, а сер Грегор наступає королівським гостинцем, щоб відрізати їм відступ. Толгарт і Гловер з третиною Старкової потуги опиняться затиснуті між ними.

— Сутінь-діл? Що такого є у Сутінь-долі, щоб так ризикувати? Невже Юний Вовк нарешті скоїв помилку?

— Тобі не варто цим перейматися. Ти з обличчя блідий як смерть, і крізь пов’язку сочиться кров. Кажи, що хотів, і повертайся в ліжко.

— Що я хотів...

У горлі пересохло. А що він хотів? «Більше, ніж ти можеш мені дати, батьку».

— Под каже, що Мізинчик став лордом Гаренхолу.

— Це порожній титул, поки замок для Роба Старка утримує Руз Болтон, та лорд Бейліш бажав цієї честі. Він нам добре прислужився у справі шлюбної угоди з Тайрелами. А Ланістери завжди сплачують борги.

Шлюбна угода з Тайрелами — Тиріонова ідея, але зараз, здається, згадувати про це невдячно.

— Титул цей може виявитися не таким порожнім, як ти гадаєш,— застеріг він.— Мізинчик нічого не робить просто так. Але хай буде, як буде. Ти, здається, щось казав про сплату боргів?

— А ти хочеш і собі винагороду? Гаразд. Чого ти вимагаєш від мене? Земель, замку, якоїсь посади?

— Для початку — трішки клятої вдячності.

Лорд Тайвін незмигно втупився в нього.

— Оплески люблять комедіанти і кривляки. Ейрис теж їх любив, коли вже на те пішло. Ти робив те, що було наказано, і я впевнений, робив добре, як умів. Ніхто не заперечує тої ролі, яку ти відіграв.

— Ролі, яку я відіграв? — (Те, що там лишилося від Тиріонових ніздрів, зараз, певно, надималося).— А мені здається, що я врятував це кляте місто.

— А більшості людей здається, що це моя атака з флангу на лорда Станіса змінила хід битви. Мужньо билися лорди Тайрел, Рован, Редвин і Тарлі, а ще мені доповіли, що це твоя сестра Серсі звеліла піромантам виробляти дикополум’я, яке знищило флот Баратеона.

— А я що? Мені всього-на-всього з носа волосся вищипали, так? — Тиріон не міг утриматися від гіркоти в голосі.

— Так, твій ланцюг — то був кмітливий хід, і вирішальний для нашої перемоги. Ти це хотів почути? Ще мені сказали, що саме тобі ми маємо дякувати за союз із дорнянами. Можеш радіти: Мірселла безпечно дісталася Сонцесписа. Сер Арис Окгарт пише, що вона дуже полюбила князівну Аріанну і що княжич Тристан просто зачарований нею. Мені неприємно віддавати дому Мартелів заручника, але, мабуть, інакше просто не можна було.

— У нас теж буде заручник,— сказав Тиріон.— Частина угоди — місце в раді. Якщо князь Доран не приведе з собою війська, коли вирішить заявити на це місце свої права, він опиниться в нашій владі.

— Добре, якщо Мартел вирішить заявити права лише на місце в раді,— мовив лорд Тайвін.— Ти ж бо пообіцяв йому і помсту.

— Я пообіцяв йому правосуддя.

— Зви це, як хочеш. А все одно все зводиться до крові.

— Ну, її ж точно ніколи не бракує, правда? Під час битви я в цілих озерах хлюпався...— Тиріон не бачив підстав ходити околяса.— Чи ти так прихилився до Грегора Клігана, що не витримаєш розлуки з ним?

— З сера Грегора є своя користь, як була і з його брата. Будь-який лорд час від часу має потребу в лютому звірові... і ти цей урок теж, здається, затямив, якщо судити з Брона й отих твоїх горян.

Тиріон подумав про Тиметове випалене око, про Шаґу з його сокирою, про Челлу з її намистом з сушених вух. І про Брона. Передусім — про Брона.

— В лісі повно лютих звірів,— нагадав він батькові.— І на вулицях теж.

— Твоя правда. Інші пси теж зможуть полювати. Я про це поміркую. Якщо більше нічого такого...

— Ах, так, тебе ж чекають важливі листи,— Тиріон звівся на нетверді ноги; на мить, накритий хвилею запаморочення, заплющив очі — й нарешті зробив хиткий крок до дверей. Згодом він пригадував, що тоді варто було зробити і другий, і третій. Натомість він розвернувся.— Чого я хочу, ти питаєш? Я скажу тобі, чого я хочу. Я хочу того, що належить мені по праву. Я хочу Кичеру Кастерлі.

— Спадкоємство твого брата? — батько стиснув щелепи.

— Лицарям королівської варти заборонено одружуватися, народжувати дітей і мати землі, ти знаєш це незгірш за мене. Того дня, коли Джеймі вдягнув білий плащ, він відмовився від свого права на Кичеру Кастерлі, але ти цього так і не визнав. Давно вже час. Я хочу, щоб ти перед цілим королівством оголосив, що я — твій син і законний спадкоємець.

Очі лорда Тайвіна, світло-зелені з золотими іскрами, були ясні й безжальні.

— Кичеру Кастерлі? — перепитав він безбарвним і холодним, мертвим голосом. І додав: — Ніколи.

Це слово зависло між ними — незмірне, гостре, отруйне.

«Відповідь я знав ще до того, як запитав,— подумав Тиріон.— Знав вісімнадцять років, відколи Джеймі приєднався до королівської варти, й ніколи не піднімав цього питання. Бо все я знав. Все я завжди знав».

— І чому ж? — змусив він себе поцікавитися, хоча й розумів, що пожалкує про те.

— Це ти питаєш? Ти, який убив власну матір, щоб прийти на цей світ? Ти, недороблений, нещирий, неслухняний, презирливий малий покруч, скроєний із заздрощів, хоті та примітивних хитрощів? Людські закони дають тобі право носити моє ім’я й мої кольори, бо я не можу довести, що ти не мій. Щоб дати мені урок приниження, боги засудили мене дивитися, як ти дибаєш тут з гордим левом на грудях, що був за герб моєму батькові та його батькові перед ним. Але ні боги, ні люди ніколи не змусять мене дозволити тобі перетворити Кичеру Кастерлі на твій бордель.

— Бордель?

Усе проясніло: Тиріон нарешті збагнув, звідки ця жовч. Рипнувши зубами, він мовив:

— Серсі розповіла тобі про Алаяю.

— То це так її звати? Зізнаюся, імена всіх твоїх повій я запам’ятати не можу. Як звали ту, з якою ти одружився ще хлопчиною?

— Тиша,— зухвало виплюнув він.

— А оту хвойду на Зеленому Зубці?

— Тобі не байдуже? — поцікавився він,