Нікколо Макіавеллі - Державець

здається, що владар може жити не своїм розумом, а лише завдяки добрим порадам оточення, то це, безперечно, помилка. Річ у тім, що є таке загальне неспростовне правило: владар, не наділений природною кмітливістю, не може мати добрих радників, хіба що він цілком довіриться комусь одному, хто наставляв би його в усьому і був би мудрецем. А проте хоч це річ можлива, але ненадовго, бо такий міністр скоро відняв би в нього владу. Якщо ж владар, не наділений природною кмітливістю, звернеться за порадою не до одного міністра, а до кількох, він ніколи не дістане однакових думок і сам не зуміє узгодити ці різні думки. Кожен радник гнутиме туди, куди йому вигідніше, а владар, не помічаючи цього, не зможе виправити їх. І тут, як не добирай цих радників, а вдача людська завжди схильна до лихого, якщо тільки необхідність не приведе їх до добра. Отож звідси випливає, що саме добрі поради, хто б їх не давав, породжуються мудрістю владаря, а не мудрість владаря породжується добрими порадами. 

РОЗДІЛ XXІV

ЧОМУ ІТАЛІЙСЬКІ ДЕРЖАВЦІ ВТРАТИЛИ СВОЇ ВОЛОДІННЯ

При розумному додержанні згаданих засад новий правитель стає ніби спадковим і влада його зразу робиться міцнішою і надійнішою, ніж коли б він правив з давніх часів. Адже до вчинків нового владаря придивляються пильніше, ніж до вчинків владаря спадкового, і, якщо вони будуть на висоті, то він прихилить до себе людей дужче, ніж нащадок давньої крові. Адже людей більше цікавлять сучасні події, ніж справи минувшини, і коли вони в теперішньому бачать благо, то радіють і не шукають іншого. Навпаки, вони всіляко захищатимуть нового владаря, аби він тільки залишався вірним самому собі. Він буде славний подвійно за те, що заснував нове володіння, возвеличив його, зміцнив добрими законами, сильним військом і добрими прикладами. І так само вкриє себе подвійною ганьбою той, хто, народившись монархом, утратив трон через власний недоум. І якщо подивитися, чому король Неаполітанський, герцог Міланський та інші італійські правителі втратили в наші дні свої володіння, то побачимо, що біда у них одна — ненадійність війська, організованого так, як про це вже говорилося.

До того ж, як з'ясовується, деякі з них не користувалися прихильністю народу, а деякі, хоч і користувалися народною прихильністю, не зуміли примиритися з панством. Аби не ці помилки, владарі не позбулися б своїх держав, досить сильних для того, щоб відбити збройно ворожий напад. Філіпп Македонський — не батько Олександера Великого, а той, хто був переможений Тітом Квінцієм, — мав володіння невеликі проти римлян і греків, що напали на нього, але це був добрий полководець, здатний надихнути народ і приборкати панство, і тому він провадив війну протягом багатьох років, і якщо втратив зрештою кілька міст, то все ж царство в нього залишилося. Отож хай наші монархи, які чимало літ сиділи на тронах, звинувачують у втраті скіпетра не долю, а своє невміння. В мирні часи їм і в голову не спадало, що обставини можуть змінитися (це загальна вада всіх людей — в ясну погоду забувати про бурю), коли ж наступило лихоліття, вони замість захищатися кинулися рятуватися втечею, сподіваючись, що народи, обурені зухвалістю переможців, закличуть їх назад. З біди це теж якийсь вихід, але не можна забувати про інші засоби. Адже якщо ти впав, не доводиться чекати, поки хтось інший тебе підніме. Таке якщо й трапляється, то в цьому нема нічого похвального, бо твоя безпека не залежить від тебе самого. Безпека добра, надійна, міцна лише тоді, коли вона залежить від тебе самого і від твоєї доблесті. 

РОЗДІЛ XXV

ЩО ВАЖИТЬ У ЛЮДСЬКИХ ДІЛАХ ДОЛЯ І ЯК МОЖНА БОРОТИСЯ З НЕДОЛЕЮ

Мені добре відомо, як багато людей дотримувалися і дотримуються думки, ніби все на цьому світі направляється долею і провидінням, а ми самі з нашим розумом не тільки негодні змінити нічого, а навіть геть-то безпорадні. Інакше кажучи, неварто надто надриватися на тій чи іншій роботі, а краще в усьому покластися на долю. Особливо ця думка укріпилася в нашу добу, коли, всупереч усякій людській передбачливості, щодня перед нашими очима робилися й робляться великі перевороти. Іноді, міркуючи про це, я теж починаю схилятися до думки цих людей. Одначе, щоб не відкидати зовсім такого поняття, як свобода волі, можна, по-моєму, визнати тут таку істину: доля розпоряджається половиною наших учинків, але керувати другою половиною дає нам самим. Доля подібна до однієї з тих бурхливих річок, що під час повені затоплюють долини, валять дерева й будинки, переносять землю з місця на місце. Кожен тікає від паводка, поступається його натискові, не в змозі чинити опір. І хоч усе це так, це ще не причина, щоб люди мирного часу не могли уживати запобіжних заходів, зводячи греблі й гаті, аби при новому розливі одводити воду в канал чи послабити напір невтримних і згубних валів. Так само проявляє себе й доля: вона показує свою силу там, де не зустрічає організованого опору, і повертає свої удари туди, де, як вона знає, не зведено гатей і загород, щоб стримати її. Якщо ви поглянете на Італію, яка стала джерелом і ареною всіх цих нескінченних переворотів, то побачите, що це рівнина без жодного захисту чи перепони. Якби вона не пошкодувала для своєї оборони сил, як це робить Німеччина, Іспанія або Франція, то повені або зовсім не сталося б, або вона не принесла б такої катастрофи. Такі мої загальні міркування про те, як боротися з долею. Проте, зупиняючись на подробицях, я не можу не запитати себе, чому сьогодні той чи інший владар блаженствує, а завтра гине, дарма що за цей час не змінилися ні його вдача, ні поводження. Головна причина, як мені думається, все та сама: якщо владар цілком покладається на долю, то він гине, тільки-но доля змінюється. По-моєму, щасливий той, хто вміє пристосовуватися до обставин, так само як нещасливий той, хто не відчуває нових часів. Адже ми бачимо, що для досягнення мети, поставленої перед кожним, тобто слави й багатства, люди йдуть різними шляхами: один з оглядкою, інший з навальністю, один бере силою, інший хитрощами, один обережністю, інший нетерпінням; і кожен може добитися свого. Трапляється, з двох людей, які йдуть тою самою дорогою, один приходить до мети, а другий — ні, так само як двоє, простуючи різними шляхами, однаково здобувають успіх, хоч один ішов дуже обережно, а другий напролом.