Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

— Чогось такого, — кивнув командор. — І я не впевнений, що те «щось», яке вже третє століття сидить тут у засідці, інформоване про перебування на лінкорі дівчини Шерми. Радше за все, там зачаївся робот, запрограмований на знищення всіх, хто спробує наблизитись до порталу… — Зоран замовк, дивлячись на інфографіку, виведену на консоль.

— Щось іще?

— Так. Якщо портал під охороною, то логічно було б припустити, що він діючий і до нього пробито шлях.

Тарасваті замислилась. Зоранове припущення на перший погляд здавалось їй не надто переконливим. Втім, піфійка щойно отримала повідомлення з Аврелії, у якому йшлося про знаменитого пілота-анахрона, широковідомого як Відморозок. Ґ’орміти, на прохання сестри Сайкс, вивчили його організм і прийшли до висновку, що мають справу з клоном. Виглядало на те, що хтось знайшов рятувальну капсулу з оригіналом, замінив його на життєздатну копію і спрямував апарат з підмінком до залюднених секторів. Найдивовижнішим було те, що Відморозка спорядили навичками і спогадами справжнього пілота. Ані земні, ані ґ’ормітські клонороби такими вміннями не володіли.

Преподобній спало на думку, що Відморозок і підозріло стійкий зонд у чомусь подібні, що обидві історії натякають на спільне джерело. Тому вона вирішила прийняти Зоранову версію. Її рішення базувалось лише на розумових припущеннях. Втім, якби хтось з рівних їй запитав, що підказує Знаючій її інтуїція, та відповіла б, що інтуїція зберігає мовчання.

Зрештою, у боротьбі з хитрим ворогом завжди треба готуватись до найгіршого, підсумувала Преподобна і запитала:

— Як ми далеко від Пратари?

— Ми вийшли з лімесу у двох тисячних парсека від неї, — над консоллю розгорнувся наповнений різнокольоровими «світлячками» куб тривимірної зоряної карти. — Нам ще йти до «кометного коміра» Пратари щонайменше тиждень. І ще: від можливої засідки нас тепер прикриває здоровенна газово-пилова хмара. Тим, хто чатує біля порталу, буде важко нас помітити. Але вони могли послати замасковані зонди сюди, до гирла лімесу. На їхньому місці я б зробив саме так.

— Зонди-шпигуни… — піфійка замислено дивилась на карту, де мерехтіло зображення пилової хмари.

— Так. Маленькі і непомітні.

— Тоді найперше, що варто зробити — пошукати цих шпигунів, — зауважила Преподобна. — А там подивимось. Я, зі свого боку, спробую довідатись детальніше про ґ’ормітській корабель.

Зоран кивнув. Він увімкнув внутрішній комунікатор і порадився з супремусом, як ефективніше промоніторити простір навколо лінкора.

Супремус запитав про радіус пошуку.

П’ять мільярдів кілометрів, розпорядився Зоран.

Тепер, сказав він собі, все повертається на правильні рейки. Він — командир військового корабля, попереду ворожа засідка. Треба її знайти і знешкодити. Слава Велудуману і решті богів, що все так ясно і зрозуміло. Що все чітко і недвозначно, як інструкція з користування вакуумним душем. Тепер все буде, як у старі добрі часи. Жриці нехай собі радяться і моляться, а у солдатів, як казав його незабутній ротний, свої карусельки.

Локатори «Айн-Софу» година за годиною сканували космос у всіх доступних діапазонах. Хмару, що ховала лінкор від ворожого ока, оточували велетенські пасма темної матерії. Локатори знайшли в них гравітаційні збурення, характерні для проходження астероїдів. А невдовзі були знайдені й винуватці збурень — три холодні брили неправильної форми з незначним альбедо[23]. Найбільша з них була розміром з хмарочос і рухалась віддаленою орбітою навколо Пратари. Відстань до неї перевищувала два мільярди кілометрів. Дві інші брили, які не належали до почту жодного зі світил, давно залишили свої зоряні колиски і прямували в напрямку темної туманності в Гілці Персея. Між лінкором та найближчою з брил-мандрівниць розкинулись триста мільйонів кілометрів помірно запиленого вакууму.

Супремус погодився з висновками космоаналітиків, що жодний з трьох астероїдів не підходить для розміщення на ньому постійного спостережного поста. Тимчасові сусіди лімесу, вони лише кілька місяців тому занурились у пилову хмару. Зваживши все, командор відмовився від інспекції брил і наказав скласти більш детальну карту гравітаційних аномалій.

Для цього з «Айн-Софу» стартував безпілотний зонд, якого корабельні інженери обладнали ГРЛ-сканером. За дванадцять годин він подолав шість мільйонів кілометрів і зайняв позицію в одній з точок гравітаційної рівноваги поміж Пратарою і молодою безіменною зіркою, котру ще не занесли до сидеральних реєстрів. За шістдесят годин сканування зонд знайшов ще з півсотні дрібних об’єктів. Деякі з них були з вантажівку, але більшість за розміром поступалася кінській голові.

За наступні чотири години супремус і група корабельних аналітиків, незалежно одне від одного, проаналізували дані про це сміття та виділили з нього два об’єкти, що дрейфували в кількох мільйонах кілометрів від гирла лімесу. Розмірами з велику валізу, вони були підозріло повільними та надзвичайно темними.

— Дуже чорні та динамічно-стабільні каменюки, — кивнув Зоран, вислухавши доповідь аналітиків. — Як на мене, колеги, нічого особливого. Галактикою шастають цілі орди чорного й динамічно — стабільного каменюччя. Не бачу підстав для інспекції.

— Такі підстави є, сір, — не погодилась жінка-аналітик з видовженим блідим обличчям, характерним для корінних альфійок. — Ці об’єкти знаходяться в зоні променевої пульсації лімесу, яка мала б надавати їм значного пришвидшення. Пульсація діє наче вентилятор, що виштовхує повітря з приміщення. Теоретично біля гирла взагалі не повинно бути твердих фракцій, відмінних від іонізованого пилу. А ці, як ви кажете, «каменюки» зависли в зоні пульсації, наче пришпилені. Я можу пояснити таку аномалію лише одним: «каменюки» вміють коректувати свої траєкторії.

— Добре, переконали. Я особисто помацаю ці булижники, — прийняв рішення командор.

— Краще доручити інспекцію безпілотним зондам, — зауважила Тарасваті.

— Всі матимуть роботу, — невизначено буркнув Зоран і махнув рукою: — Рішення прийняте.

Врешті-решт він обрав проміжний варіант інспекції. До підозрілих об’єктів відправили зонд, але й сам Зоран вилетів до пилової хмари на скеґері. Він давно не пілотував й не зміг відмовити собі у рідкісному задоволенні. Вже на п’ятнадцятій хвилині польоту командор перебрав керування на себе й здійснив вихід скеґера на траєкторію, компланарну з гирлом лімесу[24].

Зоран активував імплантати доданої реальності; кабіна щезла. Його тіло наче повисло в безмежжі космосу, ногами до темної тіні гирла. Скупчення молодих світил палало десь за його спиною й вище, а попереду, розмита хмарою в жовту пляму, скромно сяяла Пратара. Хоча скеґер рухався відносно хмари зі швидкістю в три десятитисячних світлової, Зоран не відчував руху. Він, наче крихітна порошинка, летів назустріч пиловим вуалям. Їхня велич перетворювала на ніщо людські виміри та масштаби. Тут, у віддаленій галактичній провінції, вершились таїнства колиски світів, поряд з якими механіка Сонячної системи губилася, як зірваний вітром капелюх губиться над безмежжям штормового океану.

А ще десь там, далеко-далеко за темними вуалями, чатували невидимі чорні діри, справжні володарі зоряного Розплідника. Вони чекали на змужніння молодих зірок, як хижаки чекають на підростаючу здобич. Пройде кілька мільйонів років, і чорні діри підповзуть