Дроянда - Серце вовка, Дроянда

Василиса відчувала, як її страх наростав із кожною хвилиною. Вона знала, що її колишній клан не залишить усе просто так. Димар завжди славився своєю жорсткістю — вони не терплять зрадників.

Її руки стали холодними, коли вона згадала, як батьки дивилися на неї востаннє. Їхні обличчя не виражали злості, лише холодну рішучість. Це було навіть гірше.

Феш відчув, як вона здригнулася, і м’яко обійняв її за плечі.

— Василисо, ти тремтиш.

— Я просто... я не знаю, що буде далі. Якщо вони прийдуть... якщо вони візьмуть мене силою...

Її голос зірвався. Їй страшно було навіть вимовити це вголос.

Феш стиснув її руку.

— Ти думаєш, я дозволю їм це зробити?

Його голос був твердим, і вона знала — він не жартує.

— Але вони сильні...

— А ми сильніші, — Феш нахилився ближче, змушуючи її подивитися йому в очі. — Ти більше не одна, Василисо. У тебе є я, є наш клан. Ми не дамо їм тебе забрати.

Але навіть ці слова не могли повністю заспокоїти її. Вона відчувала, що буря лише починається.

Феш міцніше стиснув її руку, його блакитні очі сповнилися рішучістю.

— Василисо, навіть не смій сумніватися. Я ніколи тебе не видам.

Але вона все одно відчувала, як її серце стискається від страху.

— А якщо вони запропонують щось, що ти не зможеш відхилити? Якщо поставлять умови, які будуть важливими для твого клану?

Феш лише криво посміхнувся.

— Немає такої умови, яка змусить мене зрадити тебе. Ти думаєш, я віддам тебе тим, хто хоче нашкодити тобі?

Василиса стиснула губи, намагаючись стримати емоції.

— Я просто… я боюся, Феше.

Він провів пальцями по її щоці, змушуючи її підняти погляд.

— Я теж боюся за тебе. Але я не дам їм тебе забрати. Навіть якщо доведеться битися за тебе до останнього.

Її очі наповнилися сльозами, але цього разу це були не сльози страху, а полегшення. Вперше за довгий час вона відчула, що не одна.

Василиса не знайшла слів — вона просто кинулася Фешу в обійми. Він міцно притиснув її до себе, відчуваючи, як швидко б'ється її серце.

— Ти в безпеці, — прошепотів він їй на вухо, погладжуючи її по спині.

Вона закрила очі, насолоджуючись його теплом. Її страхи нікуди не зникли, але поруч із Фешем вони більше не здавалися такими страшними.

— Можна я залишуся з тобою? Хоча б на цю ніч… — Василиса подивилася на нього великими очима, які ще блищали від сліз.

Феш усміхнувся і провів пальцями по її рудому волоссю.

— Ти можеш залишитися тут назавжди.

Вона тихо засміялася і, не думаючи більше ні про що, разом із ним лягла на ліжко. Феш обережно накрив її ковдрою і обійняв.

— Засни, Василисо. Я тут. Я не дам тобі нічого боятися.

Вона вдихнула його запах, тепло його тіла було таким заспокійливим, що хвилювання поступово відступило. Василиса закрила очі й, вперше за довгий час, заснула спокійно — в обіймах того, кому довіряла всім серцем.

Феш відчув, як Василиса трохи поворухнулася в його обіймах, але не прокинулася. Він акуратно прибрав пасмо її рудого волосся з обличчя і обережно встав, щоб не розбудити її.

— Феше! — голос когось із його клану долинув із-за дверей.

Він швидко вийшов у коридор і побачив одного з вартових.

— Що сталося?

— Тобі прийшло письмо. Від Клану Димар.

Феш насторожився, відчуваючи, як у ньому закипає тривога. Він узяв листа, запечатаного символом Василисиного колишнього клану, і, не вагаючись, розкрив його.

*"Феше,ти знаєш, що Василиса належить нам. Вона не має права залишатися в Кліку. Її місце серед Димара, і ти це розумієш. Ми даємо тобі три дні, щоб віддати її добровільно. В іншому випадку ми заберемо її силою.Вирішуй розумно.— Лідер Клану Димар."*

Феш відчув, як його руки стиснули папір настільки сильно, що він ледь не порвався.

"Вони хочуть забрати її... Забрати мою Василису."

Його очі заблищали люттю. Вони навіть не питали її думки, просто вирішили, що можуть нею розпоряджатися.

"Ні. Не цього разу."

Феш стиснув листа в кулаці. Він знав, що тепер не зможе мовчати. Вони не посміють її забрати. Він цього не дозволить.

Феш глибоко вдихнув, придушуючи злість, що кипіла всередині. Він розправив плечі й голосно сказав:

— Гуртуємося! Починаємо підготовку! Тренуємось до кінця, а потім виходимо!

Вартовий кивнув і побіг передати наказ іншим. Незабаром увесь клан Клік зібрався на головному майданчику.

— Що сталося, Феше? — запитав один із воїнів, вдивляючись у його розлючене обличчя.

— Клан Димар хоче забрати Василису. У нас три дні, щоб вирішити, але відповідь буде лише одна — вони не отримають її назад. Ми не здамося без бою.

У рядах вовків пронеслося невдоволене гарчання. Всі розуміли, що це не просто виклик — це загроза їхньому лідеру, їхній зграї.

— Тренуємось без зупинок, поки не будемо готові зустріти їх! — рішуче сказав Феш.

— До кінця! — пролунало у відповідь.

Василиса, що прокинулася від галасу, вийшла з дому й побачила, як вовки її нового клану збираються разом, готові боротися за неї. Її серце стислося від емоцій.

Вона підійшла до Феша й тихо, але впевнено прошепотіла:

— Я теж буду битися.

Феш повернувся до Василиси і міцно взяв її за руки, дивлячись прямо в її очі.

— Ні, ти не будеш битися. Ти моя, і я не дозволю тобі ризикувати.

Василиса хотіла заперечити, але він ніжно торкнувся її щоки.

— Довірся мені. Ми впораємося. Найкраще, що ти можеш зробити зараз — це залишитися в безпеці.

Вона стиснула губи, відчуваючи, як у грудях борються дві сили: бажання бути корисною і віра в нього.

— Але я можу допомогти...

— Допоможеш, якщо щось піде не так. Але поки що краще просто дотримуйся наказів і спробуй не хвилюватися.

Феш притягнув її ближче і тихо додав:

— Я обіцяю, що не дозволю їм забрати тебе.

Василиса глибоко зітхнула і, нехай неохоче, але кивнула.

— Добре. Я вірю тобі.

Феш усміхнувся і провів пальцями по її рудому волоссю.