Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Мікеле кивнув, хоча в його очах було щось схоже на сумнів.

Лео обернувся до всіх.

— Це не просто бій. Це точка неповернення. Ті, хто не готовий піти до кінця, можуть залишити нас зараз.

Ніхто не поворухнувся.

— Тоді вирушаємо.

Вони розчинилися в темряві.

Ніч пахла смертю.

Темрява опускалася на місто, затягуячи його в свій холодний обійм. Вулиці виглядали похмуро і порожньо. Тільки рідкісні вогні від автомобілів прорізали ніч, кидаючи на асфальт примарні тіні. Вітри на пристані гнали хвилі до берега, несучи з собою запахи риби, солі та чогось металевого, що нагадувало запах крові, що була вже пролита.

Авто Лео повільно ковзало по мокрій дорозі, відбиваючи світло вуличних ліхтарів у своїх чорних дзеркалах. І хоча цей шлях він знав давно, навіть він відчував, що місто, в якому він народився і виріс, уже ніколи не буде тим самим. Тінь його батька висіла над ним, як смертельний вирок. Але вона не могла затулити його власний шлях. Тепер він був єдиним, хто мав вирішити, де пролягатиме межа між життям і смертю для всіх, хто був з ним чи проти нього.

Коли машина зупинилася, Лео вийшов і, не обертаючись, пішов до складу. Металеві двері, що висіли на ржавих петлях, скрипіли від вітру, а всередині, де не було жодного вікна, стояла непроглядна темрява. Місто за спиною поступово ставало лише примарною тінню, коли двері за ним закрилися, і на нього знову впала тиша, яка завжди відчувалася особливо гнітючою на таких місцях.

Всі були вже тут. Шість чоловіків стояли, спостерігаючи за Лео, але їхні очі видавали невідоме хвилювання, те саме хвилювання, яке часто охоплює людей перед великою битвою. Вони тримали зброю в руках, і навіть тіні їхніх фігур відображалися на стінах складу, подібно до монстрів, готових до атаки.

— Що чекає нас? — прорився голос Мікеле.

Лео подивився на нього, і його очі здавалися ще більш холодними, ніж зазвичай. Він згадав погляд Марко в той момент, коли їхній братство тріснуло на дві частини. І хоч Лео й не хотів того, він відчував, як ці тріщини все більше поглиблюються. Братство, яке вони разом створили, вже не було цілим.

— Ти не хочеш знати, що буде далі, — коротко відповів Лео.

Мікеле нервово зітхнув і відвернувся. Він все ще не вірив у те, що сталося з їхнім братом. Марко. Всього кілька днів тому вони були одним цілим, працювали разом, відчували себе незламними. Але тепер Лео не був впевнений, що зможе повернути його назад. Може, це й краще. Може, тільки так він зрозуміє, що сталося з усіма ними, і що значить бути справжнім боссом. Адже в цьому світі не можна залишати слабких. І якщо Марко не витримає — він буде лише ще однією загиблою легендою.

— Ти впевнений? — хтось із чоловіків кинув запитання в порожнечу. Але Лео не відповів.

Ніхто не смів сперечатися, і вони зайшли до складу, де в темряві почувся лише звук їхніх кроків. Стіни тут були покриті пилом, а запах металу й хімікатів змішувався з запахом риби, що губилася в хвилях десь на берегах порту.

— Вони готові, Лео. — Це був голос Паоло, який завжди стояв позаду. Він був старший за решту, і хоча мав славу непохитного вояка, у його словах звучала тривога.

Лео лише кивнув, його погляд був зафіксований на темному контурі вхідних дверей складу. Вони чекали. Ніхто не хотів вирушати в бій, не знаючи, хто вийде з нього живим. Але війна не дає вибору. Війна вимагає кривавих жертв, і це була перша справжня битва, яку він мав виграти.

— Виходимо, — сказав Лео. І його голос не залишав місця для сумнівів.

І вони вийшли. Вітер знову погнав хвилі, але вже не було часу їх слухати. Вони йшли до кінця.

Коли вони наблизилися до штабу Россі, Лео відчув, як її присутність стала майже фізичною. Вулиці, що раніше здавалися порожніми, тепер наповнювалися новими рухами. Кожен крок по асфальту звучав як грім у тиші ночі. Він знав, що це не просто битва за бізнес або території — це була битва за життя. За те, щоб не опинитися під колесами того, що намагається змусити його зламатися.

— Час настав, — сказав він, спостерігаючи, як його люди займають позиції.

— Чекаємо сигналу, — шепотів Мікеле, затаївши подих.

Лео вдивився в темряву. Він не знав, хто з них повернеться живим. Але це була ціна, яку він готовий був заплатити. Сили зла підняли голови, і якщо не зупинити їх зараз, вони захоплять все. Місто, життя, серце його бізнесу — все буде розтрощено.

— По місцях, — тихо сказав Лео. І наступна хвилина стала однією з найстрашніших у його житті.

Місто затихло, наче всі його жителі раптово затаїли подих, в очікуванні. Вулиці, на яких ще кілька годин тому панував хаос, тепер виглядали неживими, як покинуті тіні. Лео стояв на порозі складу, його обличчя було висвітлене слабким світлом вуличних ліхтарів, що ледве пробивалися крізь затемнення. Час здавався зупиненим.

Вітри, що здіймали пил по вулицях, носили з собою запахи вогню і смерті — запахи, які вже стали частиною цієї війни. Місто мало в собі щось старе і змучене, воно билося в останніх судомах, а Лео відчував це, кожен подих як відголосок того, що було втрачено назавжди. Цей момент, цей стан між життям і смертю, не був новим для нього. Він був вирощений у цьому світі, його серце знало, як здригатися від звуків пострілів, як відчувати тяжкість думок про те, кого треба вбити, а кого — залишити живим.

Кожен його крок по мокрому асфальту був як поглиблення в цю прірву, з якої вже не було повернення.

Ніхто з його людей не вимовив ані слова. Всі знали, що війна вже почалася. Чекати більше не можна було. Лео йшов уперед, його серце билося все швидше, але його розум залишався холодним, як лід. У своїх руках він тримав зброю, холодну і важку, від якої важко було відвести погляд. Кожен постріл буде як вирок, кожна смерть — крок до вирішення цієї безжальної боротьби.